Аналітична історія України - Олександр Боргардт
Найгірша рекомендація для княжого Києва, як держави, то відсутність на верхах влади навіть приблизного поняття про щось таке, як право.
Святополк же, твердить літописець, несе провину за вбивство ще одного свого брата, Святослава, який мав тікати до мадярів, але й там дістав його, ніби, Святополк; який і став княжити в Києві. Ярослав, тим часом, ніби, іще не знає про смерть батька та про ту макабричну низку братовбивств. А його неробні верінги так дошкуляють новгородцям, що ті їх раптом і вирізають упінь, як тоді було прийнято. Та в ту ж ніч прибув посланець з Києва від сестри Ярослава, і повідомив йому про всі останні події. От і зібрав Ярослав недобитих новгородцями верінгів (а полишилось їх усього тисяча) та додав іще 40 000 новгородських добровольців, та й вирушив на Київ. А Святополк, зі свого боку, зібрав русь та печенігів проти Ярослава. Зійшлися вони десь під Любечем, по обидва боки Дніпра, та стояли аж три місяці, до заморозків, не відважуючись напасти одне одного.
Та насмілилися нарешті зійтися, і подолав Ярослав Святополка, який збіг до ляхів, до Болеслава Хороброго (992–1025). А року 1017 Ярослав сів княжити у Києві; а було йому тоді, каже літописець, – 28 років. Року ж 1018 Святополк повертається з військом Болеслава, який видав за нього дочку, та вони перемагають Ярослава, який хоче збігти за море, але новгородці не дають йому це зробити, знищують його човни. Та склалися по чотири куни «з мужа», а зі старост – по «десять гривень», та й зібрали йому нове військо. Вони зійшлися вже 1019 на річці Альті, та переміг Ярослав; але Святополк знову збіг. Але далі починається якась містика: «и нападе на не бес и раслабеша кости его»; від цього й помер.
А з того часу епоха Володимира змінюється на епоху Ярослава.
* * *
Як деякий попередній підсумок цієї епохи, зазначимо, що вона – іще наприкінці першого тисячоліття, – запрограмувала відокремлення України від Європи нездоланним бар’єром найбільш реакційного, візантійського християнства. А цей доконаний факт запрограмував несвітлу долю України аж по кінець другого тисячоліття. А тоді це посприяло ізоляції Києва від вікінгівського світу, частиною якого він став після аварського панування.
Сприяло це і його духовній ізоляції від Великого Степу тюрків, невід’ємною частиною якого тисячі років була Україна; загнало цілу велику країну у глухий кут. Навряд, чи можна було вибрати щось іще гірше.
5. Князь Ярослав (Мудрий)
Якщо заглянути до літописів, то такого прізвиська – Мудрий, для цього кульгавого сина Володимира, вилицюватого та гостроносого, – ми ніде не знайдемо. Однак, коли дати собі труд перелистати російську імперську історію, ялову та брехливу, то хутко виявиться, що першим прибрехав це відомий російський історик – патріот, стовідсотковий русак із нащадків такого собі Кара-мурзи; а простіше кажучи – Ніколай Карамзін.
А, як це зробив «старшій брат» (хоч і з колишніх «татаровєй»), то й ми зобов’язані це неодмінно наслідувати; бо, бачите, й відповідний орден незалежної України носить ту ж неісторичну назву: орден Ярослава Мудрого.
Отже, тому ми й дозволимо собі цей, прикметник, свідоцтво чужого панування, – надалі опускати. Але, й цілком відкидати його не слід, бо цей князь, першим по Ольгові-коганю та Святославові мав хист до політики, та навіть дещо розумівся на ній. Бо не лише якось умістив свою недолугу державу у хорі інших європейських (не беручи до уваги осібну та принципово марґінальну Візантію), але й якось упорядкував її з середини. Коротше, полишив у кращому стані, ніж отримав.
Він, перемігши 1019 Святополка на Альті, все ще не має спокійного життя. Раптом з’являється якийсь Брячислав, онук Володимира, та грабує Новгород. Ярослав його перемагає та той тікає до Полоцька. Потім, із Тьмуторокані 1023 приходить брат Мстислав, здоровезний та червонопикий, із отого численного Володимирова поріддя (12 синів), що переміг та обклав даниною касогів. Та й «поиде на Ярослава», разом із хозарами та касогами. Що з цього вийшло, літописець тактовно промовчує, але наступного року, коли Ярослав перебуває у Новгороді, Мстислав приходить до Києва. Але, тут виявляється, що кияни його не приймають – «и не прияша его Кыянъ». Могло бути, виявляється, і таке щось. Тоді той сідає у Чернігові, де його вже, схоже, приймають. Ярослав же тим часом відсиджується у себе в Новгороді.
Потім літопис доносить нам про голод у далекій колонії – Суздальській землі, та про бунт поганських волхвів з цього приводу. От і треба Ярославові терміново відправлятися туди та якось діяти. Так він і робить, відловлює та карає волхвів, а за хлібом посилає в сусідній Великий Булгар, де, як у всіх іноземців, неврожаїв чомусь не буває взагалі. Принаймні, у жодній історії (літописові) не відмічено, аби хліб (чи щось інше) возили у зворотньому напрямі. Як наочно бачимо, деякі традиції мають вельми поштивий вік.
Але, Суздаль – Суздалем, а проблема Мстислава залишається; із двох мусить полишитись хтось один, чи не так?
Тому Ярослав запрошує з-за моря конунга Гакона (літописець називає його Акуном, а трохи нижче – Якуном) у золотому плащі, з доброю дружиною верінгів, та йде з ним на Мстислава з його чернігівськими сіверянами, але програє битву; тікаючи разом із Гаконом, який навіть золотого плаща десь загубив. А Мстислав, оглядаючи поле бою – радіє: «се лежить Северянин, а се Варягъ, а своя дружина цела». Отже, підхід до справи, як бачимо, суто розбійницький: є князь, є дружина; а є ще й народи – сміття під княжими ногами.
Нарід, що або покірно платить данини, або накладає головою за інтереси першого-ліпшого розбійника з волоцюжної породи Рюриковичів. Але, чомусь і може такого до себе не прийняти: залишки минулих каганатських вольностей? Після цього Ярослав тихенько сидить у своєму Новгороді, куди збіг, та до Києва взагалі не потикається; але, не лізе туди й червонопикий Мстислав. Тільки десь року 1026 Ярослав знову збирає військо та заявляється до рідного Києва. Вони діляться зі Мстиславом Дніпром, та наступає, як пише літописець: «тишина велика в земли Руской», – мир.
Проходить цілих чотири роки миру – небувалий час для отих
