Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський

Описуючи правовий контекст, в якому мешкало населення «Гетьманщини», дослідник справедливо підкреслює: основним завданням права є «регулювання взаємовідносин між окремими індивідуумами (чи цілими групами) суспільства шляхом встановлення відповідної системи правил поведінки». У цьому сенсі війна Б. Хмельницького проти Речі Посполитої, яка з точки зору тодішніх правових норм була не чим іншим, як державним злочином, мала своїм наслідком скасування існуючої правової системи та правових інституцій на тих землях, які потрапили під владу бандитствуючої козачні.

У цьому сенсі можна стверджувати: з правової точки зору епоха Хмельниччини була не чим іншим, як епохою правового «безпрєдєлу», правового нігілізму, війною козачні за право не дотримуватися існуючих цивілізованих законних порядків.

У цьому питанні О. Гуржій займає дуже делікатну, обережну позицію. За його трактовкою, внаслідок війни Хмельницького «в свідомості українців відбулася певна трансформація понять «справедливість», «моральність», «добро», «зло» тощо. Прикладами для наслідування поспільством (так в тексті. – Д.Я.) стали сміливі вчинки воїнів, що роками здобували соціальну та національну незалежність у боротьбі із місцевими державцями чи польськими магнатами». Отже, саме роки Хмельниччини дали поштовх для глибинних трансформацій у суспільній свідомості, насамперед у напрямку «легітимації» відходу від засадничих правових понять у напрямку «правий той, у кого шабля в руці». «Елітою, – пише О. Гуржій, – порушувалися законодавчо незатверджені права», відбувалося «поступове звуження дії звичаєвого права», хоча гетьманський уряд формально не відмінив попередні писані нормативні акти – Литовський Статут, «Саксонське зерцало», «Порядок», так звані кормчі (церковні) книги тощо».

Утворення правового вакууму в часи існування Гетьманщини – «Козацької», тобто станової, а не української або русинської держави, яка була, за О. Гуржієм, незалежною політичною одиницею, що перебувала під протекторатом Московії, Туреччини та Швеції (підкреслено нами. – Д.Я.), «обумовило значне поширення звичаєвого права на території всіх регіонів України, де було ліквідовано панування польської магнатерії». Звичаєве право, у свою чергу, було витіснено наступного століття відповідно російським (Лівобережжя, Слобожанщина, Південна Україна) та польсько-литовським законодавством (Правобережжя). Якщо назвати речі своїми іменами, то слід визнати: після окупації Лівобережжя Московським царством існуючі там правові норми – писані та звичаєві – були замінені московськими законами. Натомість на правобережних землях був відновлений існуючий упродовж попередніх століть до Хмельниччини правовий порядок, утілений, зокрема, у нормах магдебурзького права, звичаєвих правових нормах, але найголовніше – у нормах Статуту Великого князівства Литовського, який був наріжним каменем тодішнього законодавства, залишаючись таким ще у XVIII ст. Хоча на Лівобережжі, Правобережжі і Слобожанщині у XVIII ст. «існувала справжня мозаїка права, проте, – пише О. Гуржій, – одним з головних джерел його, без сумніву, був Литовський Статут».[391]

Наступні «поділи Речі Посполитої і відхід до Російської держави Правобережної України в кінці XVII ст. внесли ще більшу плутанину в діюче тут законодавство. Певний час у регіоні зберігалася чинність основних положень Литовського Статуту і окремих постанов польських сеймів. Разом з тим вже запроваджувалися російські закони, зокрема “Учрежденіє о губерніях”», на підставі якого були створені Волинська та Подільська губернії.

«Права, за якими судиться малоросійський народ»

Політико-правові реалії у так званій козацькій державі – Війську Запорозькому – почали стрімко змінюватися після встановлення козацькою верхівкою своєї влади над частиною території Речі Посполитої та лівобережжя Дніпра. Причина змін – бажання Хмельницького та його поплічників, які «викристалізувалися як нова провідна верства суспільства, що забажала обмеження своєї корпорації сталими границями, в тому числі і юридичними». Зафіксувати новий status quo був покликаний новий Кодекс – «Права, за якими судиться малоросійський народ»[392], який його дослідники трактують як «перший відомий в історії Кодекс українського права».

Цей документ, як відзначив його публікатор К. Вислобоков, мав констатувати передачу «права», унормованого Кодексом, верхівці Гетьманщини, яка «протягом другої половини XVII – першої половини ХVIII ст. у процесі формування змінила свій фактичний статус та зажадала зміни й юридичного, аж до переходу в розряд російського дворянства». Аксіоматична норма кодексу, з якого походили його норми, – «З постулату встановлення світу Божою волею випливає і традиціоналізм у вигляді назавжди даного порядку, у тому числі правового, де основною ознакою права є його давність та незмінність». Саме із цієї аксіоми випливали як ідея «безумовної непорушності права»[393], так і логіка формування положень даного кодексу. Оскільки «значна частина генеральної та полкової старшини» була цілком задоволена Литовським Cтатутом, то останній і став базовим документом для конституції козацької старшини – з 1716 його статей 1043 мали посилання на Литовський Статут, 929 – на магдебурзьке право[394]. До документа було також включено «чимало положень з інших законодавчих актів, окремі норми козацького звичаєвого права, а також деякі оригінальні новели».

Таким чином, укладачі документа отримали на виході «мікс» з норм:

– Литовського Статуту (у третій редакції 1588 р., яка «забезпечила українській шляхті виняткове становище серед інших соціальних груп та прошарків населення»);

– німецького права (тобто права, яке, за К. Вислобоковим, поширилося на всю Європу, втративши свою «національну» приналежність, становий шляхетський характер, перетворившись на міське, бюргерське «право»; змінюючись, німецьке право діяло на території «України» впродовж 500 років, визначало критерієм права суб’єкт, права і обов’язки якого перебували в прямій залежності від місця в суспільній ієрархії);

– окремих норм т. зв. «звичаєвого права», поточного гетьманського законодавства та російських[395] законів. Однак прекраснодушні мрії козацької старшини, яка прагнула унормувати своє панівне становище в самопроголошеній «державі», були вщент розбиті реаліями життя. Річ у тім, що руська старшина «звикла вести переговори щодо своїх прав з польським королем і у стосунках с монархом вважала себе однією з договірних сторін, що повністю суперечило московському розумінню природи царської влади»[396]. Кодекс встановлював, що «право» походить від старшини, натомість «Звод законів Російської Імперії» – з того, що «право» походить від Імператора. Формально закріплена в «Правах» норма про те, що монарх є «правлячим господарем, самодержцем, що є носієм божественно встановленої влади. Лише йому надається право видавати закони та встановлювати права, він є верховним суддєю і оборонцем справедливості»[397], не могла подолати генетичної несумісності двох філософій права. Вони не могли існувати в межах одного державного утворення – саме тому, на нашу думку, стара імперська бюрократія зробила все від неї залежне для того, аби «Права» ніколи не вступили в дію.

Російська імперія. М. Сперанський та С. Вітте

Російська імперія після Другого розділу Польщі приєднала до себе її Брацлавське та Подільське воєводства. На їх території були утворені відповідно