Будь дивом - Регіна Бретт
Я завжди переконана, що люди погано про мене думатимуть, якщо я зроблю якусь помилку, навіть коли існує велика вірогідність, що вони взагалі про мене не думають. Знову ж таки, оскільки я маю свою газетну колонку, деякі читачі залишають обрáзи в моїй голосовій пошті або ж пишуть гидкі коментарі в моєму блозі, якщо мають інакшу думку про щось. А відкинути негатив убік не завжди легко.
Я намагалася замінити негатив позитивом, наклеюючи мудрі думки всередині аптечки, що висить у ванній кімнаті, і щоранку їх перечитуючи. Та по-справжньому ситуація змінилася тільки тоді, коли я усвідомила, що мої думки здатні формувати моє життя. А яке життя хочеш створити ти? Страхітливе? Дружнє? Радісне? Сумне?
Я часто роблю паузу, щоб запитати себе: «Ти хочеш бути щасливою?» А тоді відповідаю: «Тоді говори і думай відповідно».
То як же можна позбутися свого внутрішнього критика?
Психологи, до яких я ходила, книжки, які прочитала, і друзі, які проходили реабілітацію, дали мені чимало корисних порад.
Заведи щоденник і занотовуй свої думки. За кілька тижнів перечитуй свої нотатки, щоб дізнатися, через які шаблони ти все ще тупцяєш на місці. А потім вирішуй, як їх позбутися за допомогою нового мислення та дій.
Намагайся позбутися негативних думок, щойно вони з’являються і ти відчуваєш, що вони завдають тобі шкоди. Я з’ясувала, що дуже корисно носити в кишені картонну картку з позитивним твердженням і використовувати її як «замінник думок». Це вислів, який я перечитую і нагадую собі знову й знову щоразу, коли в мене з’являються сумнівні думки. Думка як з’явилася, так і пішла геть — її вдалося замінити.
Зосередься на тому, яку користь ти можеш принести іншим. Коли виникають сумніви, допомагай комусь іншому — виходь за межі власного світу.
Відволікай себе від надмірного негативного мислення. Щоразу, коли помітиш, що поринаєш у тривогу, скажи собі таке, що зможе тебе відволікти. Використовуй слово, яке одразу висмикне тебе з негативу: банановий коктейль, соняшники, відпустка.
Присвячуй негативному мисленню півгодини на день. Роби це в чітко встановлений час, а в інших ситуаціях нагадуй собі, що для цього «ще не час». Відкладай негативні думки на потім.
Наприкінці кожного тижня занотовуй свої маленькі досягнення, перемоги й благословення, щоб «поласувати» ними пізніше.
Мені також дуже допомогли поради друзів, які проходили реабілітацію. Вони постійно радять проводити «аудит думок» і перевіряти, на чому ті ґрунтуються — на фактах чи вигадках. Тому я навчилася гальмувати й питати себе:
Ця думка — реальний факт чи фантазія, покликана мене лякати?
Чи існують вагомі докази на користь того, що це факт?
Якщо я вхоплюся за цю думку, це призведе до покращення чи скорочення мого життя?
Чи збільшить таке мислення мої шанси на те, щоб стати щасливішою, радіснішою і вільнішою, а чи навпаки — зменшить?
Завдяки такому мисленню я наближаюся до радості, яку прагну отримати від життя, чи віддаляюся?
Пуф. Пуф. Пуф. Пуф. Завдяки цим запитанням вибухає кожна «думка-бульбашка», що з’являється в моїй голові. Звісно, можеш посміятись, але принаймні спробуй це зробити.
Я все ще працюю над рештками уявлення «Я не досить гарна». Одного разу влітку я молилася на березі моря про те, щоб назавжди від нього звільнитися. Вдивлялася в обрій і запитувала: «Чи зможу я колись повірити в те, що я самодостатня особистість? Як мені зцілитися?»
І я отримала відповідь — швидку і досить голосну, щоб її можна було почути в шумі хвиль, які розбивалися об берег: «Допомагаючи іншим повірити в їхню самодостатність».
Еврика! Це припало до душі навіть моєму внутрішньому критику.
Урок 40
Цілься вище
Бонні Сент-Джон втратила праву ногу в п’ять років через кісткову хворобу.
Вона жартома називає себе «одноногою афроамериканкою з Сан-Дієґо без грошей і снігу, яка надумала зайнятися лижним спортом».
Перед цією чорношкірою жінкою з самого дитинства стояло значно більше перешкод, аніж перед більшістю з нас. У дитинстві вона пережила сексуальне насильство, сімейні розлади, розлучення батьків, расову й гендерну дискримінацію, і їй довелося торувати свій шлях у житті зі штучною ногою. Я познайомилася з Бонні під час конференції в Вустері, штат Массачусетс. Я була головним доповідачем у першій половині дня, а вона — у другій.
Бонні вдягла спідницю і туфлі на підборах, незважаючи на те що замість однієї ноги мала титановий протез. Мені сподобалося, що вона не намагається сховати свою штучну ногу.
— Хочете побачити диво? — запитала вона глядачів.
І продефілювала сценою.
Аудиторія вибухнула оплесками.
Бонні часто буває в лікарнях, щоб навідати пацієнтів і виступити перед людьми, які стикаються зі, здавалося б, непереборними обставинами. З такими колись зіткнулася й сама. Якось вона познайомилася з матір’ю 13-річного хлопчика, у якого були жахливі опіки на обличчі й руках. Його матір підійшла до неї і запитала:
— Чи зможе мій син колись жити нормальним життям?
Я очікувала, що Бонні пообіцяє: «Звісно, що зможе». Але її відповідь мене шокувала:
— Ні, — сказала вона, — йому треба цілитися вище.
Вона й сама так учинила.
Коли ця жінка припинила прикривати свою ногу, коли перестала мріяти про те, щоб бути такою, як інші, коли усвідомила, що нормальність переоцінюють, вона наважилася мріяти про щось більше, ніж нормальне життя, — і змогла цього досягти.
Маленька дівчинка з ампутованою ногою перетворилася на першу афроамериканку, яка здобула олімпійські медалі за участь у лижних перегонах. Вона отримала срібну та дві бронзові медалі на Параолімпійських іграх в Австрії 1984 року.
Бонні була не просто спортсменкою — вона цілилася вище. Закінчила Гарвардський університет із відзнакою.