Українські традиції - Автор невідомий

Не згадуючи інших чужоземних письменників, згадаємо ще Нестора, котрий каже, що русини язичницькі «кладяземъ и езерамъ жертву приношаху», про що і Новгородський літопис згадує. В Уставі Володимира про суди згадуються ті, що моляться біля води, а у правилах Митрополита Іоанна читаємо про «еже жруть бѣсомъ и болотомъ и колодяземъ»; також і про шлюби, що здійснюються у простого люду купанням, нарешті і Кирило вочевидь навчає: «не нарицайте собѣ бога… ни въ рѣкахъ, ни въ студенцахъ» та ін.

Пошана до деяких криниць і озер до цього часу не знищена; досі ще люди називають деякі криниці святими, населяють ріки, озера і колодязі морянами, водянами, русалками, потопельниками та ін., ще нині здійснюють вони на берегах річок різні обряди, особливо на Івана (Купала), рано-вранці купаються в ріках, вмиваються непочатою водою, а ввечері приносять ідола, квіти та ін., причому, співають обрядові пісні.

Із усього цього видно, що слов'яни у язичницькі часи поклонялися водним божествам, прикликали їх у своїх клятвах на підтвердження даного слова, шлюбної обітниці тощо, очищалися водою як стихією священною, вмивалися над водою, приносили водним божествам у жертву вінки із квітів, їжу, гроші, півнів, навіть живих людей і вірили у пророчу силу водних божеств.

Подібним до води був також вогонь як первісна стихія, як божество для поклоніння. В цьому переконуємось із слова Христолюбця, який пише про те: «И огневи молятся, зовуть його Сварожичемь». Служіння вогню здійснювалось у найважливіші річні свята, якими були Коляда і Купало, в цей час палили вогнища, співали, танцювали біля вогню і стрибали через вогонь для очищення.

Верхів'я гір, скелі і камені вважалися помешканням божества, і тому вшановувались як священні місця богослужінь, на них знаходились кам'яні жертовники, сліди яких до цього часу в багатьох краях знаходимо. Ліси, гаї, дерева також вважалися житлом богів. В лісах, дібровах, заповітних гаях чи біля окремих дерев, особливо старих, поклонялись божеству. Так, Костянтин Багрянородний говорить (De administrando imperio 9) про богослужіння руських язичників: «Приходя на островъ св. Георгія, русины совершали жертвоприношенія подь великимъ дубомъ». В Уставі Володимира про церковні суди говориться про тих: «кто молится въ рощеньи»; а у Іпатіївському літописі згадується про службу біля куща.

Подібна служба була і в інших слов'ян. Вона здійснювалась під окремим деревом (дубом, липою, ліщиною), чи в діброві, чи в заповітному гаю, який звичайно називався раєм[157], де дерева святилища були відділені огорожею, за яку нікому, окрім жерців, не дозволено було переступати. Здійснення служби доручалось жерцям і складалось з молінь, принесення жертв та ворожінь.

Городища належали також до святилищ, призначених для жертвопринесень та язичницьких обрядів, вони були переходом від простих жертовників до храмів. Як язичницькі пам'ятники вони заслуговують особливої уваги. Городищем (городиськом) звався давній валовий насип, вигнутий правильною дугою чи під кутом на ціле коло чи півкола. Іноді обведений він довкола чи з одного боку не ровом, а іншим подібним насипом, чи навіть багатьма насипами. В середині городища мають впоперек від 10 до 80 шагів, висота валу буває від 3 до 20 шагів. Багато таких городищ мають один чи два входи і покладені на скаті гори над водою, чи при злитті двох потоків, а на думку відомого старожитника Зоріана Ходаковського[158], повинні мати поблизу урочища з назвами богів чи речей, які мають відношення до язичницької служби.

Такі городища розкинуті по багатьох слов'янських країнах, особливо біля північного підніжжя Карпат, у нас в Галичині і всій землі руській, хоч і не на кожній милі, як те припускав Ходаковський.

Розкопуючи городища, знайдено багато попелу, вугілля, недотлілих головешок, кісток і рогів тварин, черепків розбитих глиняних горщиків, а також ножі, стріли, прикраси до одягу з бронзи, срібла, золота та ін. і навіть кам'яні основи вогнища чи жертовника.