Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України - Колектив авторів

2. Звертає увагу своєрідний підхід законодавця: при виконанні зобов’язання мають додержуватись вимоги актів законодавства, договору, звичаїв ділового обороту, а також вимоги, що звичайно ставляться, незалежно від того, знав боржник чи ні про існування таких вимог. Пункт 2 ст. 9 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] передбачає застосування до договорів звичаїв, що мають три ознаки: 1) їх знали або повинні були знати сторони; 2) вони широко відомі в міжнародній торгівлі; 3) сторони договорів такого роду у відповідній сфері торгівлі постійно додержуються цих звичаїв.

1. Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

2. Кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги.

1. Частина 1 ст. 527 ЦК формулює найбільш загальне правило, відповідно до якого боржник зобов’язаний особисто виконати зобов’язання, а інша сторона повинна особисто прийняти виконання. Але інше може бути встановлене не тільки законом, а і договором. Інше може випливати також із суті зобов’язання і звичаїв ділового обороту. Звертає на себе увагу та обставина, що в ч. 1 ст. 527 ЦК здійснюється спроба надати звичаям ділового обороту більш широкого значення, ніж це передбачено ст. 7 ЦК. Частина 2 ст. 7 ЦК не допускає застосування звичаю, який суперечить договору або закону. Частина 1 ст. 527 ЦК допускає, що сформульоване в ній правило діє тільки за умови, що воно не суперечить звичаям ділового обороту. Правда, слід визнати, що ч. 1 ст. 527 ЦК не має реального регулятивного значення. Це обумовлено тим, що альтернативою особистому виконанню зобов’язання є виконання обов’язків боржника іншою особою. А стосовно цього встановлені спеціальні правила в ст. 528 ЦК, яка не допускає встановлення іншого звичаями ділового обороту. Твердження про те, що ст. 528 ЦК стосується тільки боржника, тобто має більш вузьку сферу дії, ніж ст. 527 ЦК, не враховує тієї обставини, що прийняття виконання також є обов’язком боржника. Вживання в ч. 1 ст. 527 ЦК терміну «кредитор» стосовно суб’єкта, зобов’язаного особисто прийняти виконання, є суто умовним і пов’язане з недостатнім розумінням категорій зобов’язання, боржника, кредитора. Під кредитором тут розуміється сторона зобов’язання, що несе обов’язок прийняти виконання, запропоноване боржником, і відповідає за належне прийняття виконання. Кредитор, в суворому розумінні цього слова, обов’язків мати не може.

2. Визнавши дії на виконання договорів правочинами (ч. 3 ст. 206 ЦК) та не включивши до нового Цивільного кодексу положення про можливість визнання повноваження на представництво за особою з огляду на обставини, за яких вона діє (таке положення містилось в частині другій ст. 62 ЦК 1963 р.), законодавець створив дуже складну ситуацію. Вирішуватись вона буде так, як раніше вона вирішувалась на підставі ст. 62 ЦК 1963 р., оскільки не можна визнати такими, що суперечать закону, мільйони договорів, що повсякденно укладаються в сфері роздрібної торгівлі, громадського харчування, мільйони дій на виконання договорів. А на правосвідомість це впливає, бо всупереч Цивільному кодексу щоденно будуть діяти мільйони людей. З урахуванням цього практика і далі буде визнавати, що продавець (працівник магазину) має право виконувати зобов’язання щодо передання товарів, а касир та контролер банку мають право прийняти виконання грошового зобов’язання в сумі декілька мільйонів гривень. Отже, зазвичай немає ніякої необхідності вимагати, щоб дії на виконання зобов’язання юридичної особи виконували її органи. Проте не виключається посилання сторін в обгрунтування своєї позиції в суді на необхідність послідовного дотримання положень ч. 2 ст. 527 ЦК. Так, у відповідь на вимогу про сплату штрафу в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (ч. 2 ст. 231 ГК [42]), будуть пред’являтись позови про визнання недійсними правочинів на виконання договорів з посиланням на те, що виконання було прийняте від особи (водія-експедитора), що не мала права здійснювати правочини від імені поставщика. Суду нелегко буде спростувати ці доводи сторони спору.

Думка про те, що ч. 2 ст. 527 ЦК треба буде скоригувати за допомогою принципів добросовісності, справедливості і розумності (ст. З, 509 ЦК), не позбавлена сенсу. Автори цієї книги рекомендують вдаватись до коригування конкретних положень закону принципами добросовісності, справедливості і розумності лише в крайніх випадках. Очевидно, випадок, що розглядається, є таким.

Разом з тим реальні дії сторін зобов’язань мають бути наближені до закону шляхом видачі сторонами договорів довіреностей особам, які здійснюють виконання зобов’язань та прийняття їх виконання. Частково ці питання вирішуються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей [321], яка, зокрема, передбачає, що при централізовано-кільцевих перевезеннях цінностей товари передаються на складі одержувача матеріально відповідальним особам, що засвідчують свій підпис на підтвердження отримання товарів печаткою (штампом), про зразок якої одержувач повідомив постачальника (п. 12 згаданої Інструкції).

Зберігають чинність Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325], що встановлюють порядок прийняття вантажів до перевезення, оформлення документів на перевезення та здачі вантажів одержувачам, хоч вони і не повністю відповідають вимогам ч. 2 ст. 527 ЦК. Це ж стосується і Правил приймання вантажів до перевезення, Правил видачі вантажів та Правил оформлення перевізних документів, що діють на залізничному транспорті [340]. Ці правила досить послідовні щодо вантажовідправників та вантажоодержувачів у тому, що стосуються оформлення повноважень їх представників, що пред’являють вантажі для перевезення та приймають вантажі від перевізника. Що стосується повноважень працівників залізниці на здійснення дій від імені залізниці, то тут зазначені Правила виходять з того, що повноваження працівників залізниці випливають із обставин, в яких діють представники.