Будь дивом - Регіна Бретт

Іноді я зупиняюся, щоб благословити себе: кладу долоні на голову й прошу Бога поблагословити те, про що я думаю. Потім закриваю долонями вуха й прошу поблагословити те, що я чую. Торкаюся очей і прошу Господа благословити те, що я бачу. Прикладаю долоню до рота і прошу благословити те, що кажу. Торкаюся серця і прошу Бога поблагословити те, що я відчуваю. А потім відкриваю долоні й прошу благословити все, що я роблю.

А потім я поринаю у свій день і знаю, що мене захищають — як і всіх інших людей, які зустрічаються на моєму шляху.

Урок 27

Вір у широту душі

Телефонний дзвінок пролунав у редакції за кілька тижнів до Різдва. Завдяки йому я назавжди відкрила своє серце назустріч вірі в широту душі.

Різдво — це такий час, який трохи більше відкриває серця людей назустріч дивам. Водночас у цей час до газет надходять численні прохання про допомогу. У світі так багато тих, хто потребує допомоги, так багато важливих справ, що навіть не знаєш, із чого почати. А коли навіть знаєш, то не розумієш, чим закінчити. Скільком людям ти можеш допомогти? Як багато можеш зробити для однієї людини? Якщо ти журналіст і забагато писатимеш про потребу в їжі, одязі, іграшках, існує ризик, що читачі просто «перегорять». Як часто можна ходити до однієї криниці й просити людей відкрити гаманці та допомогти комусь знову?

До того часу, коли в грудні до редакції надійшов дзвінок від сім’ї Стейсі Калліган, моє серце вже трохи втомилося від усіх цих потреб. Тьотя дівчинки шукала репортера, котрий написав би про Стейсі, яка перебувала в палаті інтенсивної терапії дитячої лікарні Акрона. Стейсі було 5 років, і вона мала стільки проблем зі здоров’ям, що ніколи не змогла б переїхати з лікарні додому, хіба що хтось перетворив би її дім на справжній медичний центр.

Дівчинка була приєднана до апарата штучного дихання. Лікарі могли дозволити їй повернутися додому тільки у випадку, якщо там облаштують нову спальню з кондиціюванням повітря, обігрівачем і фільтром камінної системи. Будинок мав бути досить просторим, щоб розмістити там апарат штучного дихання, монітори та інвалідний візок, який би міг вільно там їздити. Коло будинку треба було зробити пандус для візка, облаштувати додаткову кімнату для всіх потреб Стейсі. А ще — замінити електропроводку, щоб усі медичні апарати мали змогу безперебійно функціонувати. Батьки дівчинки не могли собі цього дозволити.

Її мама Лілі звільнилася з роботи, щоб дбати про дівчинку. А батько Джесс заробляв не так багато. Коли тьотя Стейсі нарешті дочитала перелік потреб дівчинки, я просто заніміла.

Я вже хотіла була їй відмовити. Потреба була такою великою, що навіть якби я написала про неї, хто б відгукнувся? Хто зміг би пожертвувати необхідні тисячі доларів? Я намагалася пояснити жінці, що не можу їй допомогти. Стейсі в будь-якому випадку мала померти — за кілька тижнів чи місяців. Я не хотіла давати їм марну надію. Це було б жахливо — написати про дівчинку й не отримати допомоги.

«Просто сходіть до неї, — благала жінка. — Вам треба її побачити». Для неї я уособлювала мас-медіа. Я була її останнім шансом, єдиною надією. Я не могла уявити, хто міг би допомогти цій родині, але крихітна іскорка віри в моїй душі сказала: «Ти не можеш знати, як буде».

Лікарі вмовляли батьків дозволити дівчинці померти, і через це прохання було ще жахливішим. Усе, що я могла побачити, — це скільки грошей знадобиться на те, щоб повністю змінити будинок цієї родини. Але я навіть не уявляла, наскільки сильно її сестра Рейчел хотіла, щоб Стейсі повернулася додому. Не уявляла, як сильно батьки люблять свою сплячу красуню.

Коли я побачила Стейсі, вона була схожа на велику ляльку. У її шовковистому каштановому волоссі мерехтіла зірочками красива шпилька. Вона мала довжелезні темні вії. На дівчинці була блакитна сукня з білою шнурівкою та лискучі лакові туфельки. Поряд із нею в ліжечку сидів іграшковий Санта, на моніторі стояла пластикова ялинка, а по радіо грала пісня «Тиха ніч». Стейсі спала. Вона постійно спала, і мама називала її «сплячою красунею». Церебральний параліч, запалення легень, судоми та проблеми з диханням виснажили її крихітне тіло. З її носа та рота стирчали пластикові трубки. Дівчинка мала б сидіти на колінах у Санта-Клауса, гратися ляльками, запитувати, чи вміють північні олені літати. Натомість вона боролася за своє життя.

Невролог сказав, що Стейсі не доживе до десяти років. Лілі знала, що в донечки лишилося не так багато часу, однак вона хотіла, щоб Стейсі провела цей час удома.

— Їй не судилося довге життя, але її поява в цьому світі не випадкова, — сказала жінка. — Вона мов янгол, який спустився з небес.

Як я могла відмовити янголові на Різдво?

І я написала статтю, детально змалювавши всі потреби Стейсі. Якась частина мене почувалася жахливо, бо я давала цій родині марну надію і просила читачів пожертвувати так багато в час, коли бюджети геть вичерпані. Я не вірила, що стаття допоможе родині Калліганів зібрати гроші хоча б на те, щоб зробити пандус для інвалідного візка.

Наступного дня після виходу газети в редакції пролунав дзвінок. Власник будівельної компанії прочитав мою статтю в «Beacon Journal» і хотів допомогти. Пол Теста з «P. J. Testa Builders Inc.» уже поговорив із Калліганами.

— Я це побудую, — сказав він.

Пандус для візка?

— Усе необхідне, — була відповідь.

Він уже поговорив зі своїми постачальниками, субпідрядниками та працівниками. Усі вони погодилися пожертвувати свій час, обладнання, матеріали й навички. Чоловік зібрав цілу команду, щоб добудувати додаткову кімнату і зробити все необхідне в будинку абсолютно безкоштовно.

Вартість різдвяного подарунка для Стейсі перевищувала 20 тисяч доларів.

Пол та його помічники навіть не думали про те, що дівчинка може померти будь-якої миті. Один із його будівельників сказав:

— Навіть якщо вона буде вдома лише один день, воно того варте.

Пол сказав мені, що вирішив зробити всю цю роботу тому, що ніхто інший не погодиться. А ще тому, що Різдво.

Стейсі повернулася додому не на один день. Дівчинка прожила ще десять місяців — майже до наступного Різдва. Вона померла у своїй спальні, коли її мама пішла купувати подарунки до свят.

Лілі віднесла всі подарунки, що їх купила для Стейсі, до своєї церкви, щоб інші нужденні мали що розгорнути на Різдво.

— Я дякую за те, що вона померла вдома, — сказала жінка. — Тут вона була щаслива.

Стейсі поховали 22 грудня 1993 року — через рік після того дня, коли Пол