Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо, Маріано Сігман

Такі відповідності часто мають культурне походження й спричинені мовою. Наприклад, здебільшого у світі прийнято вважати, що минуле перебуває позаду, а майбутнє — попереду. Але це не завжди так. У Південній Америці, у гірських районах Анд, живе народність аймара, яка будує зв’язок між часом і простором по-іншому. У мові аймара слово найра означає минуле, а також попереду, перед очима. А слово кіпа, крім значення майбутнє, означає позаду. Тобто в мові аймара минуле перебуває попереду, а майбутнє — позаду. Це відношення дійсно відображає спосіб мислення цієї народності, тому що також виявляється в мові тіла. Аймара відводять руки назад, коли говорять про майбутнє, і простягають уперед, згадуючи минуле. На перший погляд це дивно, просто не вкладається в голові, але коли місцеві жителі пояснюють, чому так, їхнє тлумачення звучить набагато переконливіше, ніж звичні нам уявлення. Аймара вважають, що ми знаємо — бачимо — тільки минуле, тому воно перебуває попереду. Майбутнє ж невідоме, його наші очі не бачать, а отже, воно позаду. Аймара рухаються задом наперед у часі. Розмите невідоме майбутнє за їхньою спиною поступово потрапляє в поле зору, перетворюючись на минуле.

Разом із лінгвістом Марко Тревісаном і музикантом Бруно Мешем ми розробили нестандартний експеримент, щоб дізнатися, чи існують природні відповідності між музикою й смаком. Дослідження об’єднало музикантів, шеф-кухарів та нейродослідників. Музиканти імпровізували на фортепіано, надихаючись чотирма класичними смаками: солодким, солоним, кислим і гірким. Вони належали до різних музичних шкіл і стилів (джаз, рок, класика тощо), тому кожен запропонував особливу інтерпретацію. Попри різноманіття версій, ми помітили закономірності для кожного смаку.

Гіркому відповідали глибокі тривалі ноти, солоному — уривчасті (стакато), кислому — негармонійні мелодії у верхньому регістрі, а солодкому — тиха, повільна й ніжна музика. Так ми змогли підсолити композицію Isn’t she lovely? Стіві Вандера й створити кислу версію «Білого альбому» «Бітлз».

Дзеркало між сприйняттям і діяльністю

Наші уявлення про час безсистемні й незрозумілі. Фраза «Скоро прийде Новий рік» дивна. Звідки прийде? З півдня, півночі, заходу? Насправді немає місця, де перебуває Новий рік. Він існує тільки в часі. І ця фраза, і аналогічна «Ми наближаємося до кінця місяця» відображають спосіб, у який розум організує думки. Ми залучаємо до цього й свої тіла. Так з’являються словосполучення голова уряду, права рука шефа, пуп землі та інші метафори[1], які відображають, що мислення організоване за шаблоном життя тіла. Тому, думаючи про дії інших людей, ми самі їх повторюємо, уживаємо чужі фрази, заражаємося чужим позіханням і сміхом. Можете провести простий експеримент, щоб перевірити цей механізм. Спілкуючись із кимось, зімкніть руки. Найімовірніше, ваш співрозмовник зробить те саме. Можете перейти до сміливіших жестів: торкнутися голови, почухатися чи потягнутися. Дуже ймовірно, що інша людина імітуватиме ваші рухи.

Цей механізм залежить від церебральної системи, яка складається з дзеркальних нейронів. Кожен із них фіксує певний жест, наприклад рухи рукою чи кистю, але не розрізняє, хто виконав цю дію: ми чи інша людина. Так само, як один механізм довільно поєднує інформацію різних сенсорних модальностей, дзеркальна система теж довільно змішує наші дії з чужими. Підвести руку й побачити, як те саме робить інша людина, — два зовсім різні процеси: перший ви виконуєте, а за другим спостерігаєте. Отже, перший — моторний, другий — візуальний. Проте концептуально вони досить схожі й у світі абстракцій відповідають одному жесту.

Зрозумівши, як ми, дорослі, змішуємо сенсорні модальності в музиці, формах, звуках і мові, об’єднуємо сприйняття та діяльність, повернімося до розуму дитини, щоб з’ясувати, набутою чи вродженою є дзеркальна система. Чи розуміють новонароджені, що їхні дії корелюють зі спостереженням за іншою людиною? Мельтцофф розв’язав і цю проблему, щоб покінчити з емпіричною tabula rasa.

Науковець провів іще один експеримент, у якому показував дитині три різні гримаси: з висолопленим язиком, відкритим ротом і зімкнутими й витягнутими наче для поцілунку губами. Спостереження показали, що дитина намагалася копіювати його міміку. Імітація вийшла неідеальною й несинхронізованою, адже дзеркало ще недосконале.

Та зазвичай дитина копіювала гримасу, яку бачила перед собою, а не дві інші. Отже, новонароджені здатні асоціювати побачені дії зі своїми, хоч імітують їх іще не настільки точно, як почнуть із появою мови.

Два відкриття Мельтцоффа — асоціації між нашими й чужими діями, а також між різними сенсорними модальностями — було оприлюднено в 1977 та 1979 роках. До 1980 року емпіричну догму майже повністю обеззброїли. Щоб завдати їй фінального удару, залишалося розв’язати останню загадку — помилку Піаже[2].

Помилка Піаже!

▶ Один із найбільш милих експериментів уславленого швейцарського психолога Жана Піаже називається «А-не-Б». Перша частина досліду відбувається таким чином: на столі з різних боків лежать дві серветки. Десятимісячному немовляті показують об’єкт, а тоді накривають його першою серветкою (А). Дитина без проблем і вагань знаходить річ.

За простим на перший погляд завданням криється когнітивний трюк, який називається «постійність об’єкта»: щоб знайти цей об’єкт, потрібно мислити глибше, а не просто отримувати інформацію від органів чуття. Об’єкт не зник. Його просто заховали. Щоб немовля це усвідомлювало, йому слід розуміти, що речі у світі не припиняють існувати, коли ми їх не бачимо. Звичайно, це абстрактна ідея[3].

▶ Друга частина експерименту починається аналогічно. Тому ж десятимісячному немовляті показують об’єкт і потім накривають той серветкою А. Тоді, коли дитина ще не встигла нічого зробити, експериментатор у неї на очах пересуває об’єкт під серветку Б. І тут стається дещо дивне: малюки піднімають серветку А, ніби не помітили дії, яку щойно бачили.

Ця помилка повселюдна. Вона майже невідворотно трапляється в десятимісячних немовлят із будь-якої культури. Ретельний експеримент говорить сам за себе й демонструє фундаментальні особливості нашого мислення. Проте висновок Піаже, що діти в цьому віці не до кінця усвідомлюють абстрактну ідею постійності об’єкта, хибний.

Коли експеримент переглянули через кілька десятиліть, з’явилася правдоподібніша й цікавіша інтерпретація: немовлята знають, що об’єкт перемістили, але не можуть використати цю інформацію. Вони контролюють свої дії зі значними збоями, наче сп’янілі люди. Якщо точніше, то в десятимісячних немовлят іще не сформувалася система гальмівного контролю — здатність утриматися від учинення дії, яку вони вже запланували. І цей приклад не виняток. Далі ми побачимо, що на перший погляд суперскладні й продумані до дрібниць сфери розумової діяльності на зразок моралі чи математики окреслені з дня нашого народження. Натомість елементарні деталі поведінки, наприклад відмова від рішення, дозрівають поступово й розмірено. Щоб зрозуміти, як ми про це дізналися, необхідно докладніше