Велика історія України - Микола Голубець

Оскільки царський уряд насилав у Галичину своїх агентів і «пособія» для москвофілів, остільки український народовецький рух найшов підтримку й опору в тих українських культурних силах, що їм, по перших репресіях 60-их років, а відтак по указі з 1876 р. неставало ходу на Великій Україні. Старші українські письменники, як Куліш, Марко Вовчок, Антонович, а в першу чергу Іван Нечуй-Левицький та Олександер Кониський спомагають народовецькі видання своєю працею, а українські багатії, як Симиренко та Чикаленко й інші, підпомагають галицькі установи своїми фондами. Особливо помітну участь придніпрянських діячів бачимо в львівській «Правді», що на протяг кількадесяти літ сталася всеукраїнським, літературно-науковим та політичним органом.

Народовецька молодь Галичини, почула тепер за собою Україну, «ту безмежну, могутню Україну, що видала великих героїв козаччини й нових діячів українського відродження, яких бачила поміж співробітниками своїх органів і видань. З другогож боку участь придніпрянців скріплювала демократичний і поступовий напрямок галицького українства, а це багато значило супроти переваги церковних і консервативних елєментів у галицькому громадянстві. Для українців-же зазбручанських, в тодішньому їх пригнобленню від усяких перепон і заборон, була Галичина наче вікном у свобідну далечінь українського розвою, що давало йому вихід навіть на випадок найбільших утисків з боку Росії» (М. Грушевський).

«Просвіта»

В березні 1867 р. кинула народовецька молодь клич створення товариства, якого метою булоб «пізнання й просвіта народу». Дня 2 вересня тогож року міністерство внутрішніх справ апробувало статут, а 8 грудня відбулися перші установчі збори «Просвіти». Серед якої атмосфери відбувалися ці перші збори, свідчить факт, що ніхто з львівських священиків не захотів заінавгурувати діяльности нового товариства богослуженням, а на 64 його членів-оснувателів приїхав з провінції тільки один-одинокий представник - о. Осип 3аячківський з Лопянки к. Долини. Він теж забрав голос «в імені німого сільського люду». О. Заячківський не вважав себе умандатованим говорити в імени духовенства, до якого належав. Стан цей, як він сказав, парафразуючи євангельські слова «сам возраст імат, сам о собі да глаголет». Зате він почувався в праві промовити від «люду», якого представників не бачив серед зібраних. Підкресливши ролю галицького духовенства в час бурхливої Весни Народів, о. Заячківський влучно завважив, що коли «на нас піднялася вся вража сила, а ми (духовники) не до боротьби поставлені, але радше апостоли мира, злякалися тої бурі, почали оглядатися поза себе, щоби собі плечі убезпечити і… зацофалися так далеко, що ми стратили з очей народ, а народ нас»… І справді, о. Заячківський був на установчому зібранню «Просвіти» одиноким представником тої горстки галицького духовенства, що ще не стратила народу з очей і навпаки.

Першим головою «Просвіти» обрано гімн. учителя Анатоля Вахнянина (1868-1870), другим став Юліян Лаврівський (1870-1873), третім з черги (до 1877) Володислав Федорович - дідич Вікна, що пожертвував більшу суму на залізний фонд Товариства, а четвертим Омелян Огоновський (1877- 1894), що поклав підвалини під нинішню організацію й поширення філій та читалень «Просвіти» на цілий край.

«Оснуваиня «Просвіти» було немов завершенням організаційних змагань галицьких народовців 60-их років, переходом від ефемеридних груп до постійної органічної праці, хоч треба признати, що та праця довгий час іще велася досить слабо, без пляну й по ділєтантськи» (І. Франко).

Як перша організація народовців «Просвіта», хоч і не закладена для ведення політичної роботи, в своїх печатках поневолі була притягана до вирішування питань суто політичної натури. Такою приміром була невдачна спроба митрополита Йосифа Сембратовича в 1870 р. погодити народовців з москвофілами на грунті… галицького «рутенства». Поміж тезами задуманої угоди була й така, що «галицькі русини» визнають себе окремим, 3-мільйоновим народом, та признають митрополита своїм заступником не тільки в церковних, але й культурно-політичних справах. Виділ «Просвіти» найшовся тим разом у крапці й на тези митрополита, підтримувані москвофілами, відповів, що товариство «Просвіта» признається не до 3, а до 20-мільйонового українського народу, який живе по обох боках Збруча й не має нічого спільного з москалями й поляками. До порозуміння з москвофілами може прийти щойно тоді, коли вони вернуть до української національної програми з 1848 р, яку вони зрадили. Москвофіли не відповіли на те нічого, а митрополит, що хотів репрезентувати три мільйони «рутенців» кинув про це й думати. Коли на сесії галицького сойму в 1875 р. піднялися з польського боку протести проти підтримування «Просвіти» річною субвенцією в сумі 2.000 ринських, загальні збори Товариства, скликані 27 травня тогож року зреклися тої субвенції, мовляв «Просвіта» має обовязки супроти свого народу, а супроти інших чинників не може приймати ніяких зобовязань. Була це гідна молодої установи маніфестація, яка підняла її престіж серед громадянства.

Угодова акція Ю. Лаврівського

Не могучи зговоритися з москвофілами, легковажені австрійським урядом, непевні щодо витривалости своїх скромних сил у боротьбі з явною польською перевагою в краю, зважилися народовці на крок, у якому бачили єдиний рятунок для української справи.

Юліян Лаврівський, що його по смерти митрополита Литвиновича (1868) іменовано містомаршалом галицького сойму, виступив на засіданню сойму дня 27 жовтня 1869 р. з внеском підписаним 30 українськими послами про наладнання національних взаємин у краю; цей внесок був у своїй основі пропозицією «угоди» з поляками.

В третій точці внеску говорилося, що «галицькі русини признають конечність прямувати, на основі існуючих державно-правних відносин, до забезпечення свого національно-політичного життя і наладнання взаємин з поляками як співгромадянами краю, під умовою повної автономії обох національностей, яку має усталити закон, під оглядом національним, політичним і церковним, перш за все що до відповідаючого основам справедливости урівноправнення обох краєвих мов у школі, суді й уряді»…

В умотивуванні свого внеску сказав Лаврівський: «Маю нині заявити, що ми залишаємо давну політику й вступаємо на нову дорогу, не домагаємося поділу Галичини, але признаємо наш край за спільний, а в ньому, на спільній підставі хочемо далі працювати разом».

Для запевнення успіху свойому внескові, Лаврівський підкреслив, що він виходить з основ першої польсько-української угоди, заключеної на Словянському Зїзді в Празі в 1848 р. але в багатьох точках відступає від неї в користь поляків. Він бажає тільки двох речей; «Одною є рівноправність, аби ви нас не польонізували, а другою, аби ви нас не деморалізували…»

Заяву Лаврівського приняли поляки оплесками, а його внесок передали Краєвому Виділові для поставлення конкретних предложень; та на цьому й скінчилося. Краєвий Виділ покористувався формальностями свого правильника й не поставивши сеймові ніяких конкретних предложень, убив справу польсько-української угоди в зароді. Розчаровані народовці скинули відповідальність за невдачу на