Будь дивом - Регіна Бретт
І ось найбільша зміна: я обмірковую те, що маю намір внести до календаря, перш ніж чорнило торкнеться паперу. Я роблю паузу, перш ніж сказати «так», і питаю в кожної людини, скільки часу знадобиться на те, щоб наші домовленості втілились у життя. А потім знову роблю паузу й питаю себе, від чого мені доведеться відмовитись, щоб на це погодитись. Усе на світі можна обміняти на щось інше. Щоразу, коли ти кажеш чомусь «так», ти кажеш «ні» чомусь чи комусь іншому, і нерідко самому собі. Я починаю частіше казати «ні», а не «так».
Коли ж ідеться про виконання завдань, я приділяю кожному з них певну кількість часу. Скільки часу справді знадобиться на його виконання? Таким чином, на одній сторінці мого календаря не накопичується купа обов’язкових справ, які неможливо увіпхати в 24 години.
Замість того щоб постійно спізнюватися, ти можеш стати людиною, яка з великою вірогідністю приходить вчасно, людиною, на яку можна покластися.
Так, життя непередбачуване, але ж ми такими бути не повинні.
Урок 21
Мрій по максимуму
Бажання мають бути великими.
Саме це спало на думку маленькій Латанії того дня, коли в класі роздавали рожеві аркушики.
Саме про це думали кілька мешканців бідного кварталу, уявляючи нову школу для своїх дітей.
Та спершу розповім історію Латанії.
У грудні діти швиденько написали свої бажання для «янголів» із поштової служби США, які опікувалися їхньою школою на свята. Латанія принесла свій рожевий аркушик додому, щоб гарненько обміркувати своє бажання. Коли мама запропонувала їй свою допомогу, шестирічна дівчинка категорично відмовилася.
— Я сама! — сказала першокласниця, а тоді запитала в мами, скільки літер «т» та «н» пишеться в словах «взуття» та «вбрання».
Її мама не побачила, що дівчинка написала на аркушику. Учителька зібрала всі побажання й передала їх до поштової служби, яка щороку купувала подарунки до Різдва для двох найбідніших шкіл Клівленда.
Аркуш Латанії вирізнявся з-поміж 1272 листів учнів початкових шкіл Гарві Райса та Волтона. Більшість дітей мріяли про ляльку Барбі, ковзани, відеоігри, компакт-диски та розмальовки. Прочитавши лист Латанії, працівники пошти завмерли на місці. Дівчинка не просила ляльку, м’яку іграшку чи гру. Під словами «Ось що я хотіла б отримати на Різдво» вона написала: «Взуття, шкільне вбрання, їжу та ліжко». Це прохання вразило працівницю пошти Деббі Кокрелл.
— Бути такого не може, щоб шестирічна дитина просила на Різдво їжу та ліжко! — подумала вона. А тоді зателефонувала до школи, щоб дізнатися, чи справді дівчинці потрібне ліжко.
Жінка з’ясувала, що дівчинці та її мамі доводиться спати в одному ліжку — вони нещодавно переїхали до Клівленда з Нью-Йорка, і в матері не було роботи. І Деббі з ентузіазмом взялася до справи. Вона накупила іграшок, одягу та продуктів на 400 доларів, а також запитувала в усіх і кожного, чи немає в них ліжка для дівчинки. Новина облетіла всіх — і про це дізналася працівниця відділу доставки Іветт Лукас, яка теж хотіла здійснити одне бажання.
Іветт була єдиною дитиною в сім’ї, і вона важко переживала смерть своєї матері — жінка померла у вересні того року. Іветт лишалася з матір’ю до кінця і думала, що жменя землі, яку вона кинула на труну, була її останнім «прощавай». Та в душі жінка відчувала, що це ще не все. Останнім бажанням матері було прохання подбати про те, щоб усі її речі передали тим, хто найбільше їх потребував. Іветт відвезла 14 мішків з одягом до притулку для безхатченків. Залишався ще набір меблів для спальні з томасвільського дубу, який мати купила 1982 року. Того ж року в неї діагностували рак. Жінка купила ці меблі на випадок, якщо Іветт колись спаде на думку переїхати до батьківського дому. Коли ж Іветт дізналася про Латанію, вона зрозуміла, що час попрощатися з останньою часточкою материного спадку.
Коли мама Латанії побачила, як коло їхнього будинку загальмувала велика вантажівка, їй аж повітря забракло. «Боже мій», — мовила вона, тоді як по її щоках лилися сльози. Поки працівники пошти викладали з вантажівки іграшки, продукти й меблі, вона стояла, молитовно склавши руки.
— Не можу повірити, що це зробила моя дівчинка, — сказала вона.
Іветт кинула погляд на Латанію, а тоді звернулася до її матері:
— Я молитимуся за те, щоб ваші стосунки з донькою були такими, як мої з моєю мамою.
Встановивши всі ящики та ліжко, Іветт затрималася, щоб попрощатись. То було перше Різдво за 44 роки, яке вона зустрічатиме без матері. Її пальці пробігли поверхнею трюмо, яке маленька дівчинка з часом заповнить парфумами, бантами, губною помадою і лаком для нігтів.
— Дякую, мамуню, — прошепотіла Іветт. — Це просто дивовижно.
Латанія отримала спальню своєї мрії.
На жаль, наступного дня дівчинці треба було прокинутись і вирушити до школи, яка була суцільним жахіттям.
Початкова школа Гарві Райса скидалася на покинутий склад, обгороджений триметровим дротяним парканом. Головний вхід був схожий на вхід до темної печери. Нові вчителі не могли знайти центральні двері. Я теж не відразу їх знайшла. Вікна були забрані дрібною сіткою, яка мала запобігати випаданню скла. Одного разу таке вікно випало всередину першого класу, і перелякані першачки, плачучи, вибігли в коридор.
Узимку сніг падав просто на учнів. Одного разу в школі було +3 °C — і це всередині будівлі! Протягом дня діти не знімали верхнього одягу, а вчителі затуляли щілини у вікнах газетами, щоб зберегти тепло. У школі не було ігрового майданчика, системи сповіщення, фонтанів із питною водою. Протягом 2002–2003 навчального року я щотижня приїжджала до цієї школи, щоб писати про неї. Ходила на третій поверх чорними сходами, що розсипалися під ногами, блукала під стелями з вологими плямами, проходила повз діри в стінах, обходила шматки вапна, що падали на сходи.
Ніколи не забуду, як я стояла на заасфальтованому паркінгу, що слугував ігровим майданчиком, і спостерігала, як діти святкують останній день навчання — прив’язують яскраві повітряні кульки до іржавої драбини біля жахливих сміттєвих баків. Спілка батьків і місцевих жителів вирішила, що ці діти заслуговують на краще. Урешті-решт, школу назвали на честь Гарві Райса — засновника громадської освіти в Огайо.
Вони хотіли, щоб стару школу знесли, і після багатьох років звернень до влади та планування досягли своєї мети. На її місці мали збудувати нову школу —
