Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський
Документом, який визначав організаційні принципи побудови товариств, був Статут. Він вимагав від кожного свого члена безумовного виконання рішень загальних зборів товариства. Кожен з них при вступі до товариства повинен був передати останньому вексель на пред’явника. Сума векселя визначалася схемою: 25 карбованців за кожного найманого працівника, але не менше 5 тис. карбованців для кожного окремого підприємства. Ще одне джерело поповнення бюджету товариства – штрафи, які мала право накладати президія товариства за порушення статутних вимог. Члени товариства мали право залишити його лави. У цьому випадку частку внесених сум повинні були вирішувати загальні збори[186]. Однак нам не вдалося зафіксувати жодного такого випадку.
Упродовж 1917 р. відбувався жвавий процес об’єднання територіальних та галузевих організацій промисловців. Офіційно це сталося 20 вересня у Харкові, де відкрилися засідання III конференції промисловців Півдня Росії. Участь в її роботі взяли 460 представників від Гірничого союзу, Антрацитсоюзу, Вуглесоюзу, Союзу металургів, ТЗіФ Катеринославського, Ростовського, Харківського районів, а також окремі промисловці, які не увіходили до складу жодної із зазначених організацій[187]. Вступним словом конференцію відкрив М. фон Дітмар. Промовець засудив робітничий рух у створенні перешкод у розвитку демократичного революційного руху в країні, підкреслив, що головний тягар у боротьбі з робітничим рухом повинен лягти на рамена не держави, а промисловців. Учасники зібрання гарячими оплесками зустріли пропозицію оголосити про солідарність з «офіцерами-керівниками армії»; службовцями підприємств, яких робітники піддали незаконним арештам; відомим підприємцем та меценатом П. Рябушинським, арештованим Сімферопольською радою робітничих та солдатських депутатів. Конференція зажадала від Тимчасового уряду застосування рішучих заходів проти робітничого руху, заявила про можливість оголошення масового локауту. По всіх пунктах порядку денного: про стан антрацитової, залізорудної, металургійної промисловості, про заробітну плату робітників та службовців, про продовольчий стан країни та Донецького басейну, про законотворчу діяльність Міністерства праці, про залізничний страйк, про політичний момент, про створення Постійного бюро Донецької конференції тощо – було ухвалено розгорнуті рішення. Програмні вимоги було викладено в «Умовах, за яких можливе існування промисловості». У них містилися вимоги підвищення продуктивності праці мінімум до рівня 1916 р., скасування 8-годинного робочого дня для робітників та службовців, заборони втручання робітничих організацій у процес приймання та звільнення робітників і, тим більше, в управління діяльністю підприємств. Документ вимагав від Тимчасового уряду «здійснення рішучих заходів» для придушення революційного руху в країні, ліквідації фабрично-заводських та рудникових комітетів. Принципово важливими були вимога постачання продовольства та сировини для промислових підприємств на рівні норм Діючої армії, відмова від подальшого підвищення заробітної плати. Вимога до уряду запровадити «планову, систематичну боротьбу із дорожнечею»[188] мала, сказати правду, абстрактний характер.
Конфронтаційною щодо Тимчасового уряду була резолюція «Про законотворчу діяльність Міністерства праці». Документ констатував, що практична діяльність Міністерства має «яскраво висловлений класовий характер, захищаючи виключно інтереси робітничого класу», та «абсолютно ігнорує інтереси іншої сторони – підприємців». Промисловці висунули вимогу надати їм право розробляти законопроекти з робітничого питання[189], ухвалення яких, на їх думку, було б можливим в умовах «нормально функціонуючих законотворчих установ», а запровадження – за умови, що такі закони будуть сприяти збереженню «соціального миру» в країні. Ухвалені урядом закони документ кваліфікував як такі, що «докорінно ламають економічне та соціальне життя країни», та висував вимогу «утримуватися від їх втілення в життя»[190]. Учасники конференції в рішучих висловах звинуватили Тимчасовий уряд у захисті інтересів робітників за одночасного ігнорування інтересів промисловців при підготовці відповідних законопроектів, внаслідок чого вони мали суттєві недоліки як за формою, так і за змістом. Особливо нищівній критиці було піддано зміни, внесені урядом до закону 1912 р. про страхування робітників, які, на думку промисловців, намагалися покласти «нові фінансові тягарі на плечі монополій». Негативну реакцію викликав і закон про забезпечення робітників у випадку хвороби. Гірничопромисловці від імені всіх промисловців заявили: «непотрібно поспішати із заявами щодо старого закону, а готувати матеріали для широкого, всебічного розгляду питання та видання закону про загальне страхування трудящих майбутніми, нормально функціонуючими законодатними установами»[191]. Рішучому осуду було піддано закон про комісарів праці. На думку промисловців, політика як Міністерства праці, так і його органів на місцях не заслуговує на довіру. Урядове положення про фабрично-заводські комітети (ФЗК) від 23 квітня і самі ФЗК було оголошено «гальмом», яке заважає «правильному функціонуванню підприємств». Конференція висунула вимогу радикального обмеження як кількості їх членів, так і покладених на них функцій[192], зажадала допуску представників промисловців до повсякденної діяльності робітничих страхових комітетів, ухвалення необхідних, на їх думку, поправок до «Проекту закону про свободу страйків»[193], розробленого Радою з’їздів гірничопромисловців Півдня Росії та Радою з’їздів представників промисловості та торгівлі. Тут основні вимоги зводилися до «безумовної заборони» страйків на залізницях, пошті, телеграфі, інших «підприємствах суспільного значення» у випадках, якщо такі «тягнули за собою очевидні збитки суспільним та державним інтересам», запровадження кримінальної відповідальності «за збитки від дій, скоєних при здійсненні встановлених законом про страйки прав», можливості денонсації угод про найм у випадках проведення страйків на підприємствах. Проект закону проголошував рівне право як на проведення страйків робітниками, так і локаутів промисловцями, містив інші новації.[194]
Персони
Вирiшальний вплив на справи пiвденноросiйської групи здiйснювали такi росiйськi та iноземнi громадяни, як В. Вольтман – директор правлiнь Богословського гiрничозаводського товариства i Брянських кам’яновугiльних копалень та рудникiв; К. Давидов – голова правлiння Росiйського для зовнiшньої торгiвлi банку, ПiвденноРосiйського Днiпровського металургiйного товариства, Першого Росiйського страхового товариства та Товариства Олександрiвських цукрових заводiв; П. Дарсi – голова ради товариства «Продамет», голова правлiння Донецько-Юр’ївського металургiйного та Росiйського будiвельного акцiонерного товариств, вiце-голова акцiонерного товариства «Росiйський Провiданс», директор правлiння товариств залiзничних вiток, член правлiнь ряду iнших корпорацiй; М. фон Дітмар – член Державної Ради, голова ради Петроградського торговельного банку, член правлiння Новосильцевського кам’яновугiльного товариства, Донецько-Грушевського акцiонерного товариства кам’яновугiльних та антрацитових копалень, член Ради по залiзничних шляхах Мiнiстерства шляхiв сполучення; П. Козакевич – керуючий справами Ради з’їзду гiрничопромисловцiв Пiвдня Росiї, товариш голови Центрального вiйськово-промислового комiтету; професор М.
