Голі чи покриті: Світова історія одягання та оголення - Мінеке Схіппер
Цивілізовані чи дикуни
Ті люди, які не носили одягу, викликали в одягнених співчуття та виглядали меншовартісними. У західній думці від часів Просвітництва в мандрівників розвинулися дві візії щодо голих туземців, яких називали «аборигенами», або «примітивними»: їх або романтично ідеалізували як благородних дикунів, або прирівнювали до цілком нецивілізованих варварів. У еволюційному мисленні людина поступово переходила від голої та дикої до вбраного представника Заходу. У листах Чарльза Дарвіна від 1833 до 1834 років ідеться про «убоге становище варварів» одного «пустельного краю, що люди в ньому цілком голі». Він мав на увазі архіпелаг Вогняна Земля на крайньому півдні Південної Америки.
Перша моя зустріч із дикунами вразила мене найбільше в житті. Це був голий абориген з Фуеґо, волосся його стирчало в різні боки, обличчя розфарбоване. Немає нічого цікавішого, ніж погляд справжніх диких людей. Ці нещасні бідолахи випростані на повен зріст, їхні потворні лиця замазані білою фарбою, шкіра брудна й жирна, волосся заплутане, голоси немилозвучні, жести виражають жорстокість. Коли бачиш таких людей, навіть складно повірити, що вони так само мешканці цієї Землі117.
Приголомшений побаченим, англієць вікторіанської доби писав, що шкіра людей на Вогняній Землі «замусолена, кольору червоної міді» і що він на власні очі побачив дорослу жінку «в костюмі Єви».
У подарунок від друзів-мандрівників я отримала фотографії з цієї ж таки Вогняної Землі, зроблені через дев’яносто років після візиту Дарвіна, старенькі світлини, які справляють зовсім інакше враження щодо місцевих мешканців, тих самих індіанців-селькнамів. Вони виглядають сором’язливими, ці люди, що носять лише ковпаки і тапочки з хутра і чиї голі тіла розмальовані традиційними білими смугами й пунктирними лініями з нагоди церемонії ініціації.
Індіанці-селькнами, архіпелаг Вогняна Земля, 1923 р.Мартін Ґусінде, відомий німецький місіонер і антрополог, який тривалий час перебував на цих південних теренах і закарбував усе на фото, мав відмінний від Дарвіна погляд на людей, що жили тут, і навіть сам брав участь в обрядах ініціації, щоб краще зрозуміти їхню культуру. Проте в обох випадках «саме європейці визначали, чи є фарба для тіла, пір’я, прикраси, шкури і т. ін. наготою або одягом, перед тим як вирішити, благородна ця нагота чи потворна», – як слушно зауважила Рут Баркан118.
Контраст між оголеним і покритим все ще, здається, перебуває в центрі нашого підсвідомого критерію того, що ми, власне, вважаємо людиною. Чи замало одягу на людях, як у випадку з індіанцями-селькнамами, побаченими очима Дарвіна, чи забагато, як-от на жінках-вірянках, закутаних від верху до низу, з точки зору багатьох сучасних людей Заходу, – рішення, ясна річ, в очах того, хто дивиться. Повністю покритий глядач має тенденцію бути засмученим перехожим з більш оголеною шкірою і негайно виносить судження.
Монтень зауважив: «Кожен вигукує, що не звик до варварства; авжеж, здається, ми не маємо іншого погляду на правду й причину, ніж приклад та ідею позицій, традицій тієї країни, в якій живемо»119. У цьому сенсі, немає нічого нового під сонцем. Сприйняття культурної різнорідності не таке вже й самоочевидне.
Ієрархія та повага
Сигнали одягу визначають два критерії: ієрархію та доброчесність. Ми вже погодилися раніше, що доброчесність стосується здебільшого жінок, рідше чоловіків, які представляли владу й диктували правила. Ієрархію унаочнив зовнішній вигляд людей: промовистий приклад цьому – світлина одного європейця з двома пігмеями.
Одне з правил, якого потрібно було дотримуватися в низці культур, таке: підпорядкованість вимагає від підлеглого менше одежі на тілі, ніж у того, хто стоїть над ним. Підлеглий у присутності вождя, царя чи священика шанобливо знімав одяг чи якусь його частину, підтверджуючи наявну ієрархію. Так, на зображенні з Месопотамії тисячолітньої давнини можна побачити чоловіків без одягу з кошиками жертвоприношень, що підкреслювало покірність богам120.
Двоє пігмеїв із дослідником, 1921 р.За цією ж логікою в ісламській традиції чоловіки з поваги до Бога знімали взуття при вході до мечеті. У західному світі залишився пережиток давнього звичаю, відповідно до якого чоловіки скидали головний убір, коли заходили до церкви, жінки ж мусили натомість покривати голову (мал. 20–21 кольор. вкладки). Ця формальність уже не є обов’язковою вимогою у більшості християнських церков.
Іще один приклад ієрархії в західному повсякденному житті – це чоловік, що вітаючись «трохи піднімає капелюха над чолом і повертає його», як звичайний жест ввічливості в певних ситуаціях. Нескінченний список приписів охоплював усі ситуації, в яких цей жест був бажаним. Уривок із книжки, датованої 1940 роком, дає деяке уявлення про складність етикету «капелюхознімання»:
Джентльмен знімає капелюха й тримає його в руці, коли заходить у ліфт із жінкою, потім у коридорі знову одягає його. Громадський коридор нагадує вулицю, а от кабінка ліфта – маленьку кімнату, чоловікові ж не годиться бути в капелюсі в помешканні, та ще й поряд із жінкою. Це правило діє в ліфтах готелів, клубів і багатоквартирних будинків. У офісних будівлях і магазинах ліфт розцінюють як публічне місце чи коридор. Ба більше, ліфти в таких бізнесових установах нерідко настільки людні, що єдине місце для капелюха – у чоловіка на голові. Однак навіть за цих умов чоловік здатен продемонструвати свою природну повагу до жінок, не дозволяючи собі стояти поряд із ними занадто щільно… Кожен громадянин Сполучених Штатів Америки знімає головний убір, коли бачить «кольори» (прапор) і чує національний гімн. Якщо він раптом цього не зробить, то якийсь відданий американець зробить це за нього. Крім того, чоловік мусить зняти капелюха під час похоронної процесії, що проходить поряд або блокує йому дорогу121.
Ці скрупульозні американські правила для чоловіків і їхніх капелюхів змагалися з не менш суворими приписами для жінок, які, замість того аби знімати головний убір у громадських місцях, мусили обережно тримати свої капелюшки на голові в більшості ситуацій. Нечувано, аби жінка зняла чи бодай на мить підняла свого капелюха, вітаючись або зустрічаючи когось.
Дами, які обідають або вечеряють у ресторані в товаристві чи на самоті, не знімають