Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський

деякі дуже докладні відомости про подїї 1340-1 р., а з другого досить неясні, з людських поголосок зачерпнені звістки про попереднє. Christianus latinus поставлений намістником Узбека — се Юрий-Болєслав, його два попередники pagani — очевидно Андрій і Лев. Приймати, як то часто робили почавши від Нарушевича (Hist. nar. Polskiego IV. 333, wyd. Turowskiego) i до Линниченка (Зам Ђ чанія на статью Ржежабка c. 89-90, Критическій обзоръ c. 152), Филевича (Борьба с. 43), Леонтовича (Очерки I с. 226), Іванова (Истор. судьбы с. 222), Лєвіцкого (Ruth. Theilfurst. c. 174) — що перед Юриєм-Болєславом дїйсно були на Руси якісь баскаки в ролї намістників (оті pagani), нема нїякої причини: се й само по собі дуже неправдоподібно, й Узбек певно не дивив ся б таким легким оком, що його баскаків Русини труять як щурів одного по однім. Зовсїм легко пояснити, звідки взяла ся така звістка у хронїста: не-католиків дуже часто називано поганами, і таким чином Андрій і Лев, principes de gente schismatica, як їх зве Локєтек, в принесених з Польщі до Нїмеччини звістках стали ся поганами, а що хронїст, чи його вістники, виходили з погляду про дуже тїсну залежність Руси від Орди, то і сї руські князї перетворили ся в татарських намістників, як і Болєслав. Труднїйше пояснити звістку про їх строєннє; я вище вказав, що прийняти її, особливо супроти сухої згадки Локєтка про смерть племенників, не можна, й приходить ся толкувати її як просту поголоску навіяну строєннєм Болєслава (сам хронїст взагалї критицизмом в оцїнюванню поголосок не визначав ся, противно був дуже легковірний).

Додам, що Прохаска (W sprawie etc. с. 3 і 5, в нотках), справедливо прикладаючи сю звістку до Юриєвичів, толкує її так, що струїли їх Татари, і се приймає за факт, зводячи се з згаданим уже вище interitus Локєткового листа. Пішов за ним і Линниченко (Дополненіе c. 109), покликуючи ся й собі на Вітедурана. Але се дуже неправдоподібно само по собі (знову пригадую суху згадку Локєтка), а таки й стилїстично неможливо: в згаданім текстї Івана Вінтертурського ab eis може значити тільки Русинів (пор. слїдом procuravit eis).

16. Юрий-Болєслав (до c. 123-4).

Баламуцтво в справі Болєслава-Юрия пішло властиво від Карамзїна, бо перед ним Нарушевич у своїй Історії Польщі вже був на добрій дорозї, кажучи, що по смерти синів Юрия Львовича галицько-волинським князем став Болєслав Тройденович (Historya narodu polskiego, wyd. Turowskiego т. IV c. 333-4). Карамзїн же, добувши з кеніґсбергських архивів грамоти з іменем Юрия, прийняв його за Болєславового попередника, остатнього Даниловича, Андрієвого або Львового сина (IV c. 130).

Завдяки авторитету Карамзїна сей погляд набрав широкої популярности: його прийняли Зубрицький, Петрушевич, Шараневич, Каро, Антонович, Іловайский, Бобжиньский, Андріяшів й и. Старий погляд Нарушевича вправдї знаходив собі далї оборонцїв, як Козловский (Dzieje Mazowsza с. 115), Бєльовский (в Monumenta Poloniae II c. 620 — на підставі звістки Яна з Чарнкова), Райфенкуґель в своїй моноґрафії (Archiv fur oester. Geschichte т. 52 c. 422 — він вказав тут на грамоту Юрия 1339 р., доти не оцїнену), Дашкевич (Зам Ђ тки c. 46-7, теж на підставі сеї грамоти). Але гіпотеза про осібного Юрия панувала в історичній лїтературі до 1880-х рр. Аж Ржежабку удало ся зробити перелом: присьвятивши значну частину своєї моноґрафії полєміцї з сею гіпотезою, він зробив вражіннє своєю дотепною арґументацією, хоч нпр. дуже важна в сїй справі грамота 1339 р. була йому незвістна. Його погляд піддержали і де в чім скріпили Лонґінов, Линниченко, Прохаска, в названих вище (в прим. 12) працях. В виданім 1888 р. пятім томі Monumenta Poloniae прибула дуже важна для скріплення сього погляду записка познанська, хоч не скоро звернула на себе увагу (перший вказав на неї в 1895 р. Бальцер, Genealogia c. 1453, див. також мою рецензію на книгу Іванова в Записках т. IX c. 7). Оборонцем давнього погляду виступив Іванов у своїй статї Картка з історії Волини (1893) і потім в своїй історії Волини (1895), припускаючи, що Болєслав звав ся Юриєм, але перед ним був іще Юрий II, остатнїй Данилович; але ся штучна гіпотеза не могла виратувати справи. Тільки по інерції, через незнаннє справи, карамзїнський погляд на Юрия II стрічаєть ся ще часом в новійших працях — нпр. у Любавского Областное д Ђ леніе c. 39, в статї Кізеветера ”Исторія Россіи” в Енцикльопедїї Брокгауза-Ефрона (т. 55, ґен. таб. Рюриковичів), Історії рус. церкви Ґолубинского II c. 896. Таким самим незнаннєм джерел толкуєть ся погляд Ан. Повра (І. c.), що відріжняючи Юрия від Болєслава, уміщав Юрия по Болєславі (в рр. 1339/40). Зібрані в сїй справі факти говорять так виразно про тотожність Юрия II і Болєслава Тройденовича, що не лишають місця для сумнївів. Я власне вкажу тепер важнїйші з них:

1. В вище цитованім (прим. 14) листї 1323 р. Локєтек говорить про Юриєвичів як про останнїх (ultimi) галицько-волинських князїв.

2. Від 1325 аж до 1339 р. маємо грамоти нового галицького князя Юрия (II), що називає (в грам. 1325 р.) своїми предками (progenitores) тільки дїда Юрия і його попередників, проминаючи Андрія і Льва, хоч вони належали до річи, за то в иньших грамотах (1334 і 1335 р.) називає Андрія між „попередниками” (praedecessore), з чого виходило б, що Андрій не був його предком, а тільки попередником, значить Юрий II не був сином котрогось з Юриєвичів, хоч був потомком Юрия І, а таким дїйсно був Болєслав Тройденович. Грамоти сього Юрия II обіймають такий час, що для осібного Болєслава по нїм не лишаєть ся місця.

3. Болєслав зветь ся руським князем уже в папськії булї 1327 р. — Theiner Monumenta Poloniae І ч. 383 (помилкою стоїть Roleslaus). Сьому відповідає звістка Івана Вінтертурського (див. прим. 15), що Болєслав княжив на Руси довший час — per plura annorum curricula. Сї факти (під 1, 2 і 3) не лишають місця довільній зрештою гіпотезї про осібного від Юрия II Юрия-Болєслава (гіпотеза Іванова).

4. Познанські записки, звісні в копії XIV в. з якогось давнїйшого ориґінала, кажуть виразно, що Болєслав Тройденович мав друге імя Юрия: Anno Domini MCCCXL obiit Boleslauus dictus Georius, dux Russie, VII Idus Aprilis (Monumenta Poloniae V c. 880).

5. В сьвітлї сїєї записки стає певною (а з тим і дуже важною) звістка Яна в Чарнкова: mortuo magnifico principe Kazimiro dicto Georgio, totius regni Russiae duce, filio Troydini ducis Mazoviae, qui Kazimirus avunculo suo in ducatu Russiae successerat,