Великі міфи імперії - Омелян Нестайко
Особливу увагу приділили українському народові. Йому не могли відкрито відмовити в праві на розвиток мови і культури, але рівночасно добре знали, до чого це може призвести. І тому певні обмеження, які застосовувала влада, треба було пов'язати з концепцією «спільного» походження. Під тим розумілося, що можна розвивати мову і культуру до вказаних меж, але не надто відриваючи їх від братнього (пізніше «єдинокровного») російського народу, тобто щоб цей розвиток не стояв на заваді процесу русифікації. Відхилення від таких директивних вказівок кваліфікувалося, як прояв українського «буржуазного націоналізму». Таке звинувачення каралося залежно від внутрішньої ситуації: від багаторічного заслання в табори до смертної кари. Деякі полегшення вніс XX з'їзд КПРС, але і тоді звинувачений в такому тяжкому ідеологічному злочині позбувався роботи і кар'єри. З цього випливає, що самозваний «старший брат» пильно стежив, щоб «в колисці» не пручалися і покірно визнавали його старшинство.
10Висвітлення етнічних процесів на північно-східних землях в офіційній російській історії має свою яскраво виражену лінію: освоювались рідкозаселені землі і то лише мирним шляхом. Поступово кількість нових поселенців збільшувалася, серед них «розчинялись» автохтони. Якщо й виникали конфлікти, то тільки на релігійному грунті і були спрямовані проти насильної християнізації. Цей погляд був настільки розтиражований через освітні заклади та популярну літературу, що глибоко ввійшов у свідомість кількох поколінь і проіснував до наших днів. Зокрема, у творах такого інтелігентного письменника, публіциста, як Володимир Солоухін. На нашу думку, його розуміння історії віддзеркалює рівень знань кращої частини освіченого совєтського покоління. У своєму поетичному описі мандрівок рідним краєм «Владимирские проселки. Возвращение к началу» він виявляє стандартизовані знання старої історії, зокрема етнічної. Автор не боїться торкнутися етнічної історії краю, що становить для неісториків радше виняток. Пересічний інтелігент совєтського виховання знає в загальних рисах, що була Київська Русь, яка під ударами кочовиків розпалася, а її роль перейняла Москва. На цьому завершується знання початків вітчизняної історії.
Подорожуючи спочатку з картою області вдома за столом, В.Солоухін вирішив почерпнути таким чином немало відомостей. Він знаходить сліди фінських племен, що існують дотепер в назвах рік та міст Владимирської області: Муром, Суздаль, Нерль, Пекша, Борща, Колокша, Клязьма, Судога, Гза, Теза, Нерехта, Сурощ, Кщара, Ісіхра, Санхар. Історію цієї землі В.Солоухін інтерпретує так: «Ну от з'явилися слов'яни. Вони поставили свої хати і почали мирно обробляти землю. Землі достатньо було і ніхто не заважав один одному. Відбулося те, що згодом історики назвуть мирною колонізацією краю». [70] У такій милій атмосфері відбувалися, в уяві автора, непрості етнічні процеси народотворення, однак важко повірити в доброзичливість автохтонів, коли обабіч поселяється непрошений гість. А може, корінні народи були позбавлені войовничості? У своїй книжці В.Солоухін устами вченого-краєзнавця нагадує, що перша писемна згадка про Суздаль з'явилася в літописі завдяки повстанню волхвів, що було придушене Володимиром Мономахом. І далі: «Слов'яни були культурнішими від туземців, а опісля їх стало більше. Вони не прогнали, не винищили мурому, мерю і весь, а просто проковтнули їх, розчинили в собі, або, як говорять учені, «асимілювали». [71] Опис процесів, які відбувалися на Владимирській землі, має мало спільного з тогочасними реаліями і прикрашений, значною мірою, фантазією, запозиченою з офіційної історії.
Перенесемось і ми уявою в сиву давнину. Побачимо туземців, які чимось розтривожені. Вони біжать до віддаленої поляни. Найвідважніші з них підійшли до самого краю лісу і, відгортаючи гілки чагарника, спостерігали за людьми, які облаштувалися на новому місці. Найстаріший з туземців, бородатий дід, показуючи пальцем на прибульців, глибокодумно пояснив: «Це — християни».
Можна було далі не аналізувати рівнь знань російського інтелігента з рідної історії, коли б не наступні слова з цієї праці: «За назвами можна дізнатися, звідки йшли слов'яни. Ось Либідь, ось Галич, ось Вишгород — усе це київські слівця». [72] Немає найменшого сумніву, що назви «городів» — це княжа справа. Від письменника такого рівня та інтелігента маємо право вимагати більше здорового глузду, а не бездумного повторення історичних нісенітниць. Простіше було б взяти шкільну лінійку і виміряти віддаль від Галича до Владимира і перевести згідно з масштабом у кілометри. Віддаль, яку отримав би В.Солоухін в результаті елементарних вимірювань, змусила б задуматися навіть школяра старших класів. Як можна уявити собі цих смердів з околиць Галича (Івано-Франківської області), котрі з жінками, дітьми, худобою пройшли півтори тисячі кілометрів на Залісся через ліси, річки, болота і, врешті, через ворожих в'ятичів, через володіння князів, ласих на людей і тому готових поселити їх на своїх землях, застосувавши силу? Воістину, хто хоче бути обдуреним, буде ним.
11Повернемося знову до діда, котрий застиг з пальцем, спрямованим у бік непрошених гостей. Було так чи ні, але факт найменування хліборобів християнами не має аналогів у жодного народу світу. Явно це визначення більшості спроектоване на меншість, на певну групу людей, котрі займалися незвичною роботою (землеробством) і поклонялися одному Богу. До того ж були відмінні від тубільців у всьому. Вигляд людей, зігнутих дугою з мотиками в руках, зовсім не викликав бажання їх наслідувати. Робота на землі є важкою, і на результати доводиться чекати довго. Треба було бути, говорячи сучасною мовою, дещо ідеалістами. Тим більше ставало причин над ними посміятися.
Нехіть до праці на землі збереглася у тих краях до наших днів. Але спинимо свою увагу на унікальному явищі, коли люди, що займаються хліборобством, називаються за вірою, в даному випадку, християнами.
Незвична
