Корсунь козацький - Юрій Андрійович Міцик
Але бої під Переяславом не припинялись, і обидві сторони несли в них тяжкі втрати. «Львівський літопис» Михайла Гунашевського говорить про огляд Конецпольським місця надзвичайно тяжкого бою. Там він, вражений великою кількістю трупів, заплакав і промовив: «Ото унія! Лежить русь із поляками!»[81]. Переяславські бої виразно засвідчили, що Україну вже неможливо втримати під владою Речі Посполитої, що національно-визвольна боротьба українського народу піднялася на новий етап. У ході повстання коронний гетьман запропонував 8 червня 1630 р. умови миру, в яких вимагалося повернутися до Куруківського перемир'я, видати Тараса Трясила і т. д., зокрема «повернути все, захоплене у жовнірів, що стояли в Корсуні»[82].
Після тривалих боїв повстання 1630 р. закінчилося перемир'ям, причому козакам удалося домогтися виконання низки своїх вимог, наприклад, про збільшення реєстру Війська Запорозького з 6 тисяч до 8 тисяч. Річ Посполита мала відступити, тверезо оцінивши свої значні втрати внаслідок повстання. Однак і повстанці зазнали втрат, зокрема загинув син київського митрополита Нова Борецького — Іван. Це була високоосвічена людина, яка виховувалася при дворі князя Криштофа II Радзівіла разом з онуком київського уніатського митрополита Іпатія Потія Ярославом та з братами Арцишевськими (аріанами), один з яких пізніше став командувачем голландських військ у Бразилії і заснував там міста Ріо-де-Жанейро, Пернамбуку і Баію, а другий воюватиме разом із Хмельницьким під стінами Смоленська у 1632—1634 рр., а потім закладе фортецю на місці сучасного Дніпропетровська (у лівобережній частині міста).
Втрати повстанців змусили і їх піти на певні поступки Речі Посполитій. Тарас Трясило склав гетьманську булаву, а сам подався на Січ з 10 тисячами козаків, які вимагали продовження боротьби. Пізніше він, очевидно, перейшов на Дон, а у 1636 р. привозив у Москву прохання про дозвіл на перехід частини запорожців на службу Московському царству.
Замість нього було обрано гетьманом Івана Петражицького-Кулагу, що пізніше безрезультатно шукав якогось компромісного розв'язання проблеми польсько-українських відносин. Про Тараса Трясила з того часу нічого невідомо. Існує лише переказ, що він повернувся до Корсуня, де й помер і був похований у 1636 р. (на Богуславському цвинтарі Корсуня).
Восени 1632 р. козаки скинули з гетьманства І. Кулагу, а на його місце поставили Андрія Діденка, який зібрав значну частину козаків у Корсуні. Він та інший керівник Війська — Каленик (деякі джерела називають і його гетьманом, але це був, очевидно, кошовий отаман, що перебував на самій Січі) вирішили йти походом на Кримське ханство. За три дні до свята Покрови Пресвятої Богородиці (10 жовтня) до Корсуня прибув Андрій Зеленський — посол від князя Криштофа II Радзівіла та Ісайї Копинського. У листах, що він привіз, повідомлялось про смерть короля Сигізмунда III та про спроби обрати на трон Яна-Казимира, вихованця єзуїтів, а не прихильнішого до православних і до козаків іншого сина Сигізмунда III — Владислава. Тому в Корсуні у листопаді зібралась козацька рада, в якій взяло участь понад 2 тисячі козаків, у т. ч. корсунський полковник Мисько Пивоваренко. На цій раді вперше був сформульований (як мінімальний) принцип державної автономії козацьких земель. Учасники ради одностайно підтримали православну віру й присягнули в разі потреби збройно виступити на її захист. Були спішно відряджені козацькі представники до впливових в Україні людей з метою створення своєрідного передвиборного блоку на елекції короля. Зусиллями Війська Запорозького, української православної шляхти, протестантів Речі Посполитої, очолюваних князем Криштофом II Радзівілом, та ін. вдалося провести на трон Владислава IV. Слід віддати належне останньому — з усіх претендентів на трон він найкраще розумів проблеми Православної церкви та Війська Запорозького і справді намагався якось вирішити їх. Саме в цей час було обрано київським митрополитом св. Петра Могилу — видатного церковного й культурного діяча України і Молдавії. Після переговорів з ним Владислав IV легалізував Православну церкву в Україні та Білорусії і наказав повернути їй частину храмів, монастирів та маєтностей, забраних перед тим греко-католиками (уніатами). У подальшому король планував провести державну реформу, спрямовану на посилення влади монарха, хотів з допомогою запорожців завдати потужного удару Османській імперії і тому прагнув посилити козацтво, надати йому ширші права й привілеї. Однак Річ Посполита еволюціонувала в бік аристократичної республіки, зростала роль сейму (парламенту), а влада короля зменшувалась. Тому сейм, боячись посилення влади короля, паралізував його заходи щодо реформи, у тому числі й у козацькому питанні.
У 1632—1634 рр. відбулася Смоленська війна, в якій Річ Посполита, спираючись на допомогу козаків, завдала поразки Московській державі. У війні брали участь і реєстровці Корсунського полку на чолі з полковником Тимошем Филоненком. Серед учасників був і Богдан Хмельницький, котрого король нагородив за доблесть дорогоцінною шаблею. Филоненко був корсунським полковником у 1628—1632, 1634—1637 рр. (у 1632—1634 рр. корсунським полковником був Мисько Пивоваренко). Відомо, що раніше (у 1625 р.) Филоненко брав участь у зруйнуванні турецької фортеці Тягині (Бендер), а у 1628 р. напав на турецькі володіння у Молдавії.
Однак після цього сталося охолодження у стосунках між урядом Речі Посполитої та Військом Запорозьким, котре виступило авангардом у національно-визвольній боротьбі українського народу.
Влада Речі Посполитої, стривожена активними зовнішньополітичними діями козаків, насамперед їхніми походами проти Османської імперії та Кримського ханства, спробувала взяти козаків під суворий контроль і з цією метою збудувала на Низу фортецю Кодак (нині — Дніпропетровськ). Протягом весни — літа її було зведено нижче впадіння Самари в Дніпро, поблизу першого Дніпрового порога — Кодацького. Тепер ніхто не міг проплисти з «волості» на Січ чи повернутися з Січі без відома польської залоги. Проте запорозький гетьман Іван Сулима з козаками взяли Кодак і зруйнували його. Цей
