Велика історія України - Микола Голубець
Другий похід на Галичину
Може Україна не прийшлаб до такого знищення, якби Москва скорше прийшла на підмогу. Але царські війська збиралися поволі і щойно літом 1655 р. рушили на Польщу. Одна частина московської армії пішла на Смоленськ, друга разом з українськими військами на Галичину. Вже в початках походу прийшло до непорозуміння між московським воєводою та Хмельницьким. Москалі хотіли вести війну як у ворожій країні, бажали добувати приступом міста і брати добичу; гетьман не дозволив нищити західніх земель, старався переговорами і ласкою єднати собі населення. Під Городком 15 вересня 1655 р. українські і московські війська погромили Миколу Потоцького так сильно, що він мусів уступити на захід. Ціла Галичина знайшлася знову у руках козаків і Хмельницький вислав окремі загони на Перемишль, Ярослав, Замостя, навіть Люблин, де була невелика українська громада. «Що Бог дав нам зайняти руської країни, на цьому стоятимемо» - приговорював гетьман, а Виговський додавав: «Доки дійшла козацька шабля, доти мусить бути козацька влада». Але столичнього Львова козаки знову не добували, - Хмельницький боявся, щоби московський воєвода не примусив львовян присягати на віру цареві і згодився взяти окуп.
Тимчасом прийшли вісти, що хан, як союзник польського короля, напав на Придніпрянщину і знову її пустошить. Хмельницький розпочав відворот. Під Озірною 18 листопада 1655 р. на козацький табор напали татари; у боях дуже потерпіли москалі, а Хмельницький переговорами заспокоїв хана.
Окупація Білоруси
Одночасно велася боротьба на землях Литовського вел. князівства. Тут при московськім війську був помічний козацький корпус під проводом ніжинського полковника Івана Золотаренка. Українські війська добули низку твердинь, як Гомель, Чичерськ, Новий Бихів, все на білоруській території. Але ці міста піддавалися не на царське імя, а під козацьку владу, всюди поширився козацький устрій, з поділом на сотні, селяни і міщани записувалися до козацького війська і навіть по козацьки голили чуприни. Цар невдоволений таким ходом справи вислав Золотаренка дальше на північ аж на Вильно, Городно, Ковно. Але козаччина на Білій Руси не упала. Після смерти Золотаренка (він поляг при облозі Старого Бихова в листопаді 1655 р.), його наступник Іван Нечай почав титулуватися білоруським полковником і ще тіснішими звязками злучив білоруську займанщину з Україною. Білоруси, яких з українцями лучила культура і спільна оборона православної церкви, воліли бути у політичній єдности з Україною, як підлягати Москві.
Виленський мир
Московські війська зайняли майже ціле Литовське вел. князівство з столицею Вильном. Рівночасно на Польщу рушив шведський король Карло Густав і опанував Варшаву та Краків. Ян Казимир мусів кинути свою державу і шукати захисту на Шлезьку. Тоді серед польських магнатів повстала партія, що хотіла на польському престолі посадити царя Олексія Михайловича. Цар, вдоволений таким вислідом війни, згодився на переговори.
Можливість згоди Московщини з поляками дуже занепокоїла Хмельницького, - він боявся, що поляки зажадають знову України для себе. Всіми способами старався він відтягнути царя від мира, а як це показалося неможливе, вислав до Вильна своїх представників і жадав, щоби козацькій державі признано границю на заході так далеко, поки сягає православна віра. Підчас мирового зїзду московські делегати піддержали українські домагання і жадали для України, злученої з Московщиною, границі по ріку Буг. Але до самих переговорів козацьких послів не допустили; московська делегація уважала, що вона сама може заступити українські справи.
Ця поведінка москалів викликала страшне обурення на Україні. Козацькі посли вернулися знеохочені, припали до ніг гетьмана й обливаючися сльозами, говорили: «Пропало тепер запоріжське військо, нема нам нізвідки помочі, не маємо де голови своєї прихилити. На чому договорилися царські посли з ляцькими комісарями, про те нам зовсім нічого невідомо. Царські посли не тільки що не радилися з нами про ніщо і не пустили нас до посольського шатра, але й здалека не допускали нас - як псів до церкви божої!»… Й оповіли, що є чутки, що Україна має вернутися під польську владу. Хмельницький кинувся тоді мов божевільний і скричав: «Вже ви, дітки, тим же журіться! Я вже знаю, що робити; треба відступити від царської руки і піти туди, куди Бог повелить: не то що під христіянського пана, але хочби під бісурмана». Так почав рватися союз з Московщиною.
Переговори зі Швецією і Семигородом
Тодішня міжнародня ситуація облекшувала Хмельницькому змагання до самостійности. Польща, знищена шведським і московським наїздом, була готова признати вповні українську державність, щоби тільки козаків відтягнути від Московщини. У Чигирині знову появилися польські посли - один навіть з відручним листом королевої, що від себе просила мира. В інтересах Польщі інтервенював також римсько-австрійський цісар, що вислав до козацького гетьмана посольство під проводом хорватського архієпископа Петра Парцевича. З другого боку дуже напружені були шведсько-московські відносини. Цар у своїм поході на Литву думав дійти аж до Балтійського моря і там відкрити Московщині вікно до Европи; але спротивилася тому Швеція, що уважала Балтик своєю доменою; шведський король погрожував війною Московщині, якби царські війська відважилися іти до моря. Оживилася також Туреччина і шукала нагоди увійти у східньо-европейську політику; султанські гінці знов стали відвідувати двір українського гетьмана. До самостійного виступу готовився також амбітний семигородський воєвода Юрій Ракоцій, який піддавав плян поділу Річипосполитої і бажав забрати собі південні польські провінції.
Хмельницький зумів майстерно використати ці суперечні інтереси держав для скріплення міжнароднього становища України. Він вів переговори на всі сторони, приймав оферти від усіх, підсичував суперництво сусідів, не ухилявся перед політичними інтригами, але ні в одну сторону не ангажувався всеціло. Він з досвіду знав, що Україна не утримає своєї незалежности в унії ні з Московщиною, ні з Польщею; він шукав забезпечення самостійности під гарантією усіх держав, що мали інтереси на сході, отже також Швеції, Семигороду, Туреччини, Криму.
Великим успіхом української дипльоматії було навязання
