Брехня. Як блеф, авантюри та самообман роблять нас справжніми людьми, Бор Стенвік
Довіра та недовіра
Людські взаємовідносини побудовані на довірі. Слово «цивілізація» часто створює в уяві образи будівель, інфраструктури та технологій – водночас поняття «цивілізованість» спонукає думати про мир, довіру та справедливість. На надгробку Іммануїла Канта написано: «Дві речі сповнюють мою душу завжди новим і все сильнішим здивуванням і благоговінням, чим частіше і триваліше розмірковую про них, – це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені». Кант є одним із найбільш цитованих мислителів-етиків, і це його висловлювання, з огляду на все, суттєво суперечить опису колеги Томаса Гоббса природного стану як «війни всіх проти всіх», де місця для довіри немає. Наші релігії та суспільства розробили низку моральних норм та правових процедур, аби ми не переходили меж. Чи означає це, що ми за своєю природою схильні обманювати та брехати, що вимагає постійного контролю? Чи ці правові та етичні структури є лиш формальним втіленням вродженої моральної інтуїції?
Досліджуючи етику, біологи часто звертаються до теорії ігор. Вони застосовують математичні моделі, аби підрахувати, які стратегії виграшні в довгостроковій перспективі, а відтак вони можуть спрогнозувати, які типи поведінки можуть логічно розвинутися з часом. Багато тварин обманюють одне одного, та часто дозволяють обдурити себе. Мавпи, наприклад, здатні видавати фальшиві звукові сигнали небезпеки, аби відігнати решту групи подалі, коли самі знаходять щось смачненьке. Ігнорування сигналу небезпеки може призвести до того, що теоретики називають «значними потенційними наслідками» (інші називають це смертю), тож залишитися не ризикує ніхто. Але якщо таких фальшивих сигналів надто багато, виникає так званий ефект перенасичення, і сигнал втрачає свою переконливість. Тому мавпи можуть блефувати лише певний проміжок часу.
У Західній Африці поширене сімейство отруйних метеликів, яке налічує п’ять різних видів. У цій же місцевості мешкає ще один вид метеликів, який не належить до сімейства отруйних, є їстівним і чудово смакує іншим. Цей вид розвинув здатність імітувати всі п’ять отруйних видів, аби захиститися від птахів. Самка здатна відкладати п’ять різних типів яєць, які можуть вирости і стати копіями кожного з отруйних видів. Неймовірно – але для чого мучитися і наслідувати всі види, якщо можна було б спеціалізуватися на якомусь одному з них? Відповідь криється в так званій частотності вибору. П’ять скопійованих типів існують у такому місці і в той час, що відповідає видам, які вони наслідують. Якщо кількість імітованих метеликів стає надто великою відносно таких самих справжніх, обман втрачає свою цінність, бо існує загроза, що птахи навчаться розпізнавати серед усіх них їстівних представників. Точнісінько як і у військовій сфері – погано, якщо противникові відомо, на що звертати увагу.
Це звучить доволі позитивно і нагадує про один з аргументів Канта проти брехні: якщо всі почнуть брехати, брехня стане невигідною: ніхто і так нікому не повірить. Тож обман обмежується. Однак достовірна і протилежна закономірність: що більше людей говорять правду, то більш цінна брехня. Ось чому метелик розвинув не одну, а цілих п’ять форм обману. Блеф – це гра, яка заохочує інновації.
Оскільки обман настільки поширений в історії нашої еволюції, розвинулося також і безліч стратегій протидії йому, і багато з них нагадують те, що ми назвали б моральним обуренням. Мавпи-резуси мають особливий сигнал, яким вони повідомляють зграю, що знайшли їжу, але іноді вирішують його не застосовувати. Біолог Марк Гаузер виявив, що 55 % мавп, яких він вивчав, приймали рішення не давати знати про свою знахідку – однак вони були за це покарані. Якщо інші мавпи виявляли обман, вони цькували, переслідували та атакували тих, хто приховав інформацію, як наслідок, це призводило до того, що шахраї їли менше, бо їм доводилося втікати подалі або ж віддавати напівз’їдені шматочки, аби вгамувати розлючених переслідувачів. Ніхто не любить, коли їх обманюють, навіть мавпи.
Детектор брехні
У 1984 році біолог Джеральд Вілкінсон лежав у дуплі дерева і вивчав колонію вампірських кажанів. Удень ці істоти висять гронами в дуплистих деревах, а вночі летять на полювання. Мов темна хмара, вони несуться полями у пошуках корови, з якої можуть висмоктувати кров. Пізніше тварини збираються на деревах, схожих на печери, де чіпляються лапками і висять отак, повні крові, до наступної ночі. Кров пробирається травною системою і виходить у вигляді смолистих утворень, які падають на дно дупла. Там, заплямований цією кров’яною смолою, і лежав Вілкінсон. Він роздивлявся колонії вампірів у бінокль і виявив, що в дуплі вони не лише спали, а й витрачали третину свого часу на соціальну поведінку, вони торкалися і турбувалися один про одного, мов ті мавпочки. Іноді навіть складалося таке враження, що вони обіймалися і дарували один одному довгі цілунки.
Незабаром Вілкінсон зрозумів, що ці поцілунки виконують практичну функцію. Тварини ділилися їжею. Кажан, який за ніч не знайшов крові, міг звернутися до колеги з набубнявілим животом і очікувати, що той виригне і поділиться з ним частинкою своєї їжі. Ця форма альтруїзму в тварин, яких не поєднували ніякі родинні зв’язки, ніколи досі не була виявлена, і Вілкінсон розпочав цілеспрямоване дослідження, аби дослідити механізм такої співпраці. Спочатку він запідозрив, що тварини діляться таким чином зі своїми кровними родичами зі спільними генами. У такому разі за цим усім стояв би егоїзм: родич отримав би користь від подальшого розвитку спільних спадкових систем, навіть якщо їх носіями були інші. Але експерименти показали, що навіть нічим не пов’язані між собою кажани допомагали один одному. Більше того, існувала чітка закономірність: ті, хто сам отримав допомогу однієї темної та голодної ночі, згодом ділилися поживою з тими, хто їм допоміг раніше. Більше того, вони карали відмовою тих, хто був жадібним і не ділився їжею, висячи при тому з набубнявілим животом.
Така здатність виявляти шахраїв (cheater detection) привернула багато уваги, як ймовірна причина співпраці та вияву чесності між соціальними створіннями. У 1992 році психологиня Леда Космідес та антрополог Джон Тубі висунули свою теорію, за якою в мозку існує окремий «модуль», що розпізнає паразитів. Ідея полягала в тому, що в громадах, де з часом розвинулася широка співпраця, було б великою перевагою мати можливість ідентифікувати тих, хто не робить свого вкладу. У
