Загублена історія втраченої держави - Данило Борисович Яневський

Д. Донцов.

М. Міхновський

За походженням – із священицької родини. Випускник Прилуцької гімназії та юридичного факультету Київського університету. 34 роки.

Людина, яка вперше сформулювала «самостійницьку перспективу України на етнічних територіях компактного проживання українців», за визначенням ігнорувала той факт, що на відсутніх у природі «українських етнічних територіях» упродовж століть проживали представники інших національних груп, які користувалися в побуті іншою, ніж русини, мовою. Задля реалізації такої величної програмної мети автор концепції сформулював «етнічний принцип формування нації “Україна для українців”» і запропонував застосовувати «силові методи політичної боротьби»[81]. Геній М. Міхновського прозрівав роки – він, «на відміну від більшості українського політикуму», наперед знав, що «демократичні перетворення в Росії не змінять суті її національної політики щодо України, більше того – унеможливлять розв’язання національного питання». Саме це переконувало його в тому, що «українцям необхідно скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної української держави».[82]

М. Міхновський.

Навіть побіжне ознайомлення із цими параноїдальними поглядами показує, що розум Міхновського не розрізняв художніх образів від поточної реальності. По-перше, станом на початок ХХ ст. «рішуча постановка питання» про «політичне відокремлення України від Росії» означала, як мінімум, державну зраду. По-друге, станом на початок ХХ ст. Україна була хіба таким собі Граалем, намальованим генієм Т. Шевченка. По-третє, якщо уявити неможливе, а саме існування України як окремої чи то політичної, чи то етнічної, чи то адміністративної, чи то історичної одиниці у складі Російської держави, то слід поставити питання: а на підставі якого ПРАВА вона, Україна, може «відокремитись» не від міфічної, а від реальної багатонаціональної імперії Романових, в якій «росіяни» складають хоч і найчисленнішу, але лише одну з національних груп. Ще одна ідея Міхновського – «майбутня Україна мала охоплювати усі етнічні українські землі»[83] – буквально на десятиліття випередила фундаментальну ідею А. Дрекслера, Д. Егхарта, А. Гітлера, Г. та О. Штрассерів та їх товаришів по німецькій Націонал-соціалістичній робітничій партії стосовно німецького народу. Але догітлерівське право такого поняття не знало, такі пропозиції виходили за межі існуючого правового поля, здорового глузду, існуючих політичних практик, отже, будь-яка влада мала повне право і обов’язок оголосити такі ідеї, рівно ж їх носіїв поза законом.

Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення державної незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки. Як стверджує А. Бутенко, для М. Міхновського як представника «окремого національно-соціалістичного напрямку українського національно-визвольного руху» державна самостійність унітарної соціалістичної Української держави у формі президентсько-парламентської республіки із широкими правами громадян, незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням була засобом «максимального захисту національних інтересів».[84]

Не можна забувати і про те, що для М. Міхновського, як і для всіх без винятку українських націонал-соціалістів, не існувало таких понять, як «право» та похідні з нього «закон», «демократична процедура» абощо. Так само не існувало для них і питання про внутрішньо– та зовнішньополітичні можливості для реалізації таких завдань, питання про готовність «українського» суспільства сприйняти такі ідеї, а тим більше про готовність заплатити за них невідому ціну.

С. Шелухін

Походження невідоме. Випускник юридичного факультету Київського університету. 53 роки.

Сергій Шелухін – чи не єдиний відомий на сьогодні інтелектуал-правник, який розробив та залишив у спадок повноцінну політико-правову теорію конституювання та розвитку Української держави. Як довів Я. Турчин, свою оригінальну теорію С. Шелухін виводив із самозрозумілої для нього кельтської теорії походження України-Руси[85]. Але в контексті даного дослідження важливо підкреслити інше: Шелухін-юрист стверджував – Переяславська угода 1654 р. з юридичної точки зору була не чим іншим, як оборонним союзним договором між Українською республікою і персонально московським царем. Із цього він зробив висновок, що державна незалежність України відновилася в день зречення Миколи II з престолу, а не була проголошена IV Універсалом.

Трактуючи Україну як однонаціональну країну, в якій до 1842 р. вважалося чинним власне українське писане та звичаєве право, а після цієї дати запроваджувалося російське законодавство, С. Шелухін цілком справедливо вважав, що останнє «значною мірою використовувало досягнення українського права». На його думку, український народ попри це не тільки «не загубив власного правового мислення, а й зберіг, розвивав свої національні правові традиції». Натомість у Галичині, вважав С. Шелухін, 1435 р. замість українського був уведений у дію польський «Вісліцький статут», у 1797 р. Габсбурги запровадили чуже українській психології німецьке законодавство. Отже, досягти правової єдності Галичини та Наддніпрянщини, за С. Шелухіним, можна було лише за умови відродження і поступової активізації українського національного законодавства в Галичині.

Звідси випливали й інші висновки, сформульовані видатним українським мислителем, політичним та громадським діячем. Галичина, Дон, Кубань, Крим повинні були набути статусу окремих територіальних або автономних одиниць Української держави. Така концепція федералізму, який є інструментом зміцнення української державності, передбачала, що така федерація повинна бути заснована на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, які її утворюють. Самостійність при цьому С. Шелухін розглядав як щабель до федерації, оскільки, на його думку, федерація – це держава, яку утворюють самостійні та рівноправні держави. Отже, питання про федеративний устрій України можна було б розглядати лише після набуття нею державної незалежності (яка, згідно з його поглядами, настала після зречення останнього російського імператора) та за умови «внутрішньої консолідації українського народу», під якою він розумів як компроміс у вирішенні релігійних, правових та мовних розбіжностей. Майбутнє України він бачив у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзу народів, «близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками», тобто в союзі із чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами; можливість федерації Української держави з польською та російською вважав шкідливою та передчасною.

На думку С. Шелухіна, у процесі державного будівництва необхідно реалізувати три основних елементи: верховну владу, народ, територію. Властиво українською формою державної влади він вважав демократичну республіку, засновану на принципах народного суверенітету, який здійснюється «відповідним органом, якому народ передає свої повноваження».

Немає потреби наголошувати на тому, що ці та інші блискучі ідеї видатного українського мислителя так і не були реалізовані ані в 1917—1920 рр., ані в 1991—2007 рр. Сьогодні, як і на початку минулого століття, говорячи словами С. Шелухіна, «українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними політичними орієнтаціями».[86]