Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький
Вони були на тому ж місці, де ми їх залишили. Хлопці сказали нам, що до них приходив Прапор. У Комсомольському він зустрів національну гвардію, але не зміг переконати гвардійців виїхати вантажівкою для нашої евакуації. Лишивши хлопцям кілька сигарет, Прапор знову подався до селища, щоб знайти хоч який-небудь транспорт та неодмінно повернутися за ними. Ані того дня, ані наступного, ми Сергія так і не побачили. Повернувшись до селища, він, за доносом одного з місцевих жителів, потрапив у полон, з якого його звільнили лише через два тижні. За словами Прапора, чоловіка, який прихистив його у себе, бойовики розстріляли просто на подвір’ї.
На щастя, Олег та Ігор трохи відпочили й набралися сил за ті півтори години, що ми витратили на перехід до наступної «зеленки». Сталкер взяв на плечі Бірюка Олега й переніс його таким чином до інших. З Ігорем було складніше. Характер його поранень не дозволяв ані підняти його під руки, ані закинути на спину. Допомагаючи тягти Гошу, я згадував наші заняття в маріупольському аеропорту з надання допомоги пораненим. Тоді ми з Гошею тренувалися носити один одного. Під час занять у мене не виходило пронести Ігоря більше десяти метрів. Зараз перед нами простягалося розоране поле, по якому потрібно було пройти не менше п’ятисот метрів. Під час занять у мене хоч і було більше сили, ніж зараз, та зовсім не було мотивації. Тепер же навпаки — відсутність фізичної сили з лишком компенсувалася мотивацією.
Випробувавши всі можливі способи транспортування, з Божою поміччю я допоміг Гоші перейти через цю ріллю. Іноді Ігорю здавалося, що все це марна трата сил. Що йому ніколи не вийти з цього оточення. Я підбадьорював його, як міг. Заглядаючи в майбутнє, пророкував йому, що ще погуляю у нього на весіллі й побачу, як він танцюватиме. Не пам’ятаю, скільки минуло часу, але приблизно о п’ятій годині ранку, коли починало сходити сонце, ми всі разом зібралися довкола догораючого вогнища й стали думати, що робити далі.
Сили тих, хто ще міг пересуватися, танули на очах. Ще однієї ночі ми могли й не пережити. Якщо першої ночі ми подолали чотири кілометри, то другої не більше двох. Треба було комусь висуватися в Комсомольське, до якого лишалося не більше трьох кілометрів, й повідомити нашим, що без сторонньої допомоги група вийти не зможе. Або хоча б знайти воду та транспорт. На пошуки пішли Філін та боєць «Кривбасу» Саєнко Діма. Через деякий час мені на телефон надійшло повідомлення, що всі населені пункти потрібно обходити стороною та у жодному разі не заходити в Комсомольське. Національна гвардія звідти пішла. Селище зайняте «сепарами»... Найближчий блокпост національної гвардії розташований в селищі Роздольне, яке знаходиться за півтори десятки кілометрів за Комсомольським. Тоді ми ще не знали, що і саме Роздольне теж лише частково контролюється нацгвардією, а більшою територією селища вільно переміщаються «сепари».
Тоді ж продовжували надходити смс-повідомлення, які настійно рекомендували виходити в Комсомольське до місцевої лікарні. Згодом деякі хлопці розповідали, що, виконуючи ці рекомендації, підтягувалися до вказаної лікарні, де їх уже зустрічали бойовики.
• Ігор Михайлишин «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону ‘‘Донбас’’»
30 серпня 2014 року. Як болить голова... Але нехай болить. Значить живий.
Навколо багато бійців. Сплять. Їдять. Навіть щось п’ють. Ніхто не метушиться. Дуже дивно. Не чутно пострілів і вибухів. Немає криків і команд. Паніки та безвиході. Можливо, росіяни пішли? А може, вчорашній день мені приснився? Зробіть хтось так, щоб і справді приснився.
Іду до «Тина». Може, він щось знає.
— Та ні. Нічого не було.
— А як же термін до шостої?
— Та не знаю. Виходять час від часу на нас по радіостанції. Кажуть, щоб здавались.
— Дивно... Учора перші запросили перемир’я, а сьогодні тихо.
— Та ти думаєш усе так просто? Вони запросили перемир’я, щоб відтягнути свою техніку подалі від нас.
— Серйозно?
— Так. Тепер нічим їх не дістанемо. Гранатомет далі ніж півкілометра не стріляє...
Підлі та підступні росіяни. Треба давити їх силою. Іншої мови не розуміють. Якщо йти в них на поводу, то без докору сумління встромлять тобі ніж у спину.
— А ти снідав уже щось?
— Та ні. Мій живіт скоро мене з’їсть.
— То давай з нами. У нас є декілька російських сухпайків.
«Йоша», «Амарок», «Храмий» — хлопці з роти охорони. Вони не вийшли вночі. Не питаю, чому. Кожен сам робить вибір. Цей принцип індивідуалізму — ще з часів Майдану. Ніхто нікого не примушує нічого робити. Просто зважуєш всі «за» і «проти» та вирішуєш. Цей процес має форму внутрішньої боротьби. Деколи вона може тривати довго. Деколи — зовсім може не бути. На Майдан і на війну я потрапив без вагань. Так треба, і крапка. А вчорашній вечір пережив важко. Доля розпорядилась так, що ми залишились. Дехто може казати, що ми боягузи, що не вийшли, або просто слабкодухі люди. Я не мав морального права вчиняти інакше. Наслідки покажуть правильність вибору.
Ці сухпайки є справжнім делікатесом. Шоколадки, горохові та рисові каші, енергетики в порошку. Плавлений сир і сало. Воно тут «Шпик» називається. Навіть є таблетка для швидкого розпалювання багаття. Раціон добряче відрізняється від нашого. Жаль, що його так мало в нас. Треба було вчора краще постаратись, щоб сьогодні не мучитись з голоду. Вбивай, щоб жити. По-іншому тут не працює.
Зараз можна відносно спокійно ходити по полю. Настав час для найважчої справи. Усі збирають рештки наших загиблих. Розстелили брезент на траві й складають туди тіла або те, що від них залишилось.
Поряд пожежна машина. Пряме влучання і велика дірка. Півмашини згоріло. Поряд розкидані вибухом руки і ноги. На це не можливо спокійно дивитися. На це взагалі не треба дивитись. Байдуже, що за нами спостерігає ворог. Уже немає ніякого страху. Нехай стріляє. Усім начхати.
Хтось зі штурмовиків
