Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Рішення Трумена «протистояти» радянцям на зустрічі з Молотовим стало особистою перемогою Гаррімана. Він закріпив свій успіх на приватній зустрічі з президентом 10 травня, закликавши його скоротити поставки ленд-лізу до Радянського Союзу, щоб продемонструвати жорсткішу позицію тепер, після закінчення військових дій у Європі. Наступного дня Трумен підписав відповідну директиву, і 12 травня відвантаження товарів до СРСР припинилось, а суднам, що вже вирушили, наказали повернутися в їхні порти. Ця політика зачепила не тільки радянців, але й британців і виявилася катастрофою з точки зору публічної політики. Навіть Гарріман не виступав за повне припинення постачання до країни, яка мала вступити у війну в Тихому океані на боці Сполучених Штатів.
Службовці Державного департаменту першими почули протести своїх розпачливих союзників. Радянський повірений у справах, Микола Новиков, зателефонував зі скаргою на припинення поставок до заступника держсекретаря Джозефа Ґрю. Останній заперечував будь-яку відповідальність. «Я перетелефонував повіреному і сказав, що розглянув це питання і виявив, що ці чутки абсолютно неправдиві, — ми не припиняли завантаження радянських кораблів», — писав Ґрю у доповідній записці Державного департаменту США. Наказ скасували, постачання відновили, а президент вирішив перекинути відповідальність за несподіване рішення на урядовців, у тому числі й на Ґрю. Маятник гойднувся надто далеко, і час тріумфу прихильників жорсткої лінії проти радянців на цьому скінчився[587].
Після помилки у справі ленд-лізу Трумен був готовий шукати поради за межами власної адміністрації. Він отримав її від Джозефа Девіса, посла США в Радянському Союзі в 1937—1938 рр., який залишився переконаним радянофілом, незважаючи на те, що перебував у Москві у розпал Великого терору. Девіс уперше зустрівся з Труменом 30 квітня й обережно намагався пригасити його ентузіазм щодо «жорсткої позиції» з радянцями після його зустрічі з Молотовим. Тринадцятого травня він виявив, що після фіаско з ленд-лізом президент уже був набагато сприйнятливіший. Зустріч Девіса в неділю ввечері у покоях Трумена в Білому домі протривала майже до півночі, і після неї Трумен переконався в необхідності змінити курс. Тепер він був готовий відправити Девіса на зустріч зі Сталіним до Москви, щоб розпочати діалог. Колишній посол відхилив цю пропозицію під приводом слабкого здоров’я, але почав працювати над організацією нової Ялти — зустрічі Трумена та Сталіна віч-на-віч, щоб обговорити майбутнє світу[588].
Потребу запевнити Сталіна у продовженні політики Рузвельта щодо Радянського Союзу відчували навіть такі яструби серед радників Трумена, як Гарріман, який запропонував кандидатуру Гаррі Гопкінса, живого втілення «старого режиму» та його зовнішньополітичного курсу, як особистого емісара Трумена до радянського лідера. Уже тяжкохворий Гопкінс практично підвівся зі свого смертного одра, щоб супроводжувати Гаррімана до Москви. Під час низки зустрічей зі Сталіним наприкінці травня та на початку червня він спромігся розв’язати проблему, яка завела комісію Молотова-Гаррімана-Керра у глухий кут. Проте рішення було ухвалено на сталінських умовах, відповідно до його тлумачення угод. «У Ялті було досягнуто домовленості про реконструкцію чинного уряду, і будь-кому зі здоровим глуздом ясно, що це означає, що нинішній уряд повинен стати основою нового, — сказав Сталін Гопкінсу. — Немає іншого можливого трактування ялтинської угоди. Незважаючи на те, що росіяни — прості люди, не слід вважати їх дурнями, а Захід часто робив цю помилку».
Сталін погодився запросити поляків із Лондона, у тому числі Станіслава Миколайчика, та «демократичних поляків» із самої Польщі до Москви для переговорів стосовно складу нового польського уряду. Вони схвалили список із восьми західних кандидатів, який Гопкінс телеграфував у Вашингтон. Він не міг забезпечити звільнення генерала Леопольда Окуліцького та ще п’ятнадцяти польських підпільників, затриманих радянською владою наприкінці березня, — Політбюро незабаром вирішило поставити їх перед судом і організувати політичний спектакль. Утім, Трумен, Черчилль і Миколайчик прийняли укладену за посередництва Гопкінса угоду. Навіть Джордж Кеннан, із яким Гопкінс консультувався в Москві, визнав, що Гопкінсу вдалося укласти найкращу з можливих угод[589].
Невдовзі після того, як Гопкінс покинув Москву, польські демократичні лідери, які належали до укладеного обома сторонами списку, вилетіли до Москви. Упродовж декількох днів вони досягли згоди щодо складу нового уряду. Це була довгоочікувана, але непереконлива перемога. Черчилль скаржився в листі Трумену, що угода, укладена за посередництва Гопкінса, стала «віхою на довгому підйомі на пагорб, на який нам не треба було б видиратися». На думку Трумена, ялтинські угоди діяли, і 5 липня США визнали новий Тимчасовий уряд Польщі.
Це було завершення довгого конфлікту, який почався в Ялті, і сигнал, що шлях до нової конференції, над якою працював Девіс і яка була потрібна з багатьох причин, але головне, через зміну влади у Білому домі, був відкритим. Основний камінь спотикання до заключної мирної конференції світової війни було усунуто. Це сталося завдяки політиці примирення, яку підтримував Девіс, і саме Девіс, а не Гарріман, супроводжуватиме Трумена на наступній мирній конференції. Місцем її проведення став Потсдам, передмістя Берліна у глибині окупаційної зони Червоної армії[590].
Перед поїздкою до Потсдама Трумен зустрівся з міністром закордонних справ Китаю Сун Цзивенем і поінформував його про ухвалені в Ялті таємні рішення. Президент сказав своєму гостю, що Сполучені Штати потребують допомоги Радянського Союзу проти Японії, маючи на увазі, що ялтинські угоди мають виконуватися. Китай залишиться сам на сам, якщо він прагне виторгувати кращу угоду з Радянським Союзом. Усе, що Сун міг зробити, це запитати посадовців Державного департаменту, «як варто розуміти положення ялтинської угоди про те, що слід приділяти увагу переважному інтересу Росії у Маньчжурії». Джозеф Ґрю, якому було поставлено це питання, не мав відповіді. «Я не був присутній у Ялті, — сказав він Суну, — це буде залагоджено на наступному засіданні “Великої трійки”»[591].
Трумен виїхав до Потсдама 7 липня. Перед тим як розпочати першу трансатлантичну мандрівку як президента, він здійснив короткий візит до Сан-Франциско, щоб 26 червня стати свідком підписання Статуту Організації Об’єднаних Націй. Статут доправив до Вашингтона Алджер Гісс спеціальним військовим літаком у вогнестійкому сейфі з парашутом, і 2 липня, після повернення до столиці, президент представив його Сенату. Того ж дня Сенат затвердив на посаді державного секретаря Джеймса Бірнса. Його призначення проголосили 30 червня, після того як країна та світ дізналися, що першим американським представником в Організації Об’єднаних Націй стане Едвард Стеттініус. Новий президент глибоко поважав Бірнса, присутність якого в Ялті в очах Трумена кваліфікувала його як експерта із зовнішньої політики. Адмірал Вільям Легі та Чарльз Болен, які теж брали участь у Ялтинській конференції, приєдналися до Трумена на борту важкого крейсера «Авґуста», що вирушав до Європи. Трумен оточив себе радниками Рузвельта з Ялти і мав таке саме чільне питання у своїй програмі, як і Рузвельт, коли він відправився у подорож до Ялти: радянську участь у війні з Японією[592].
Потсдамська конференція розпочалася для Трумена з візиту Черчилля 16 липня, за день до її офіційного відкриття. На відміну від Рузвельта, Трумен не мав жодних застережень щодо зустрічі з прем’єр-міністром. Він хотів установити хороші стосунки зі Сталіним, але не збирався упадати за ним коштом прем’єр-міністра Великої Британії. Черчилль
