Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська - Олександр Віталійович Красовицький
Важко було розібрати, звідки ведуть вогонь, та, судячи зі звуків пострілів, противник знаходився метрів за 200—300. Найгучніше працював кулемет зліва по ходу руху. Йому вторили з декількох напрямків автоматичні черги й постріли чи то з РПГ, чи то з СПГ. Денис скомандував: «Розвертаємось! Швидко!» По бортах та шибках сусідніх автомобілів застукотіли кулі. У вантажний відсік «халка» прилетіло кілька куль. Одна з них поцілила в каску Сталкера і від неї рикошетом...
Рація Дена розривалася від криків: «Нас розстрілюють!», «Всім назад!», «Відходимо!» Повідомлення накладалися одне на інше й перебивали одне одного. На дорозі утворилося величезне стовпотворіння. Одні автомобілі намагалися розвернутися й рухалися у бік мосту. Інші вже не рухалися і бійці, які вистрибували з них, шукали укриття від обстрілу на узбіччі дороги. Розвернувши авто, якийсь час намагався їхати по дорозі, але затор, що утворився, заважав проїзду. Шквальний вогонь не припинявся. За спалахами пострілів, осколками скла, що розліталися зусібіч, дірками від куль на сусідніх авто визначили, з якого напрямку ведеться вогонь. З’їхали на узбіччя та поїхали ним. Ліворуч від мене метрів за п’ятдесят полем рухалися у напрямку моста танки та кілька машин підвищеної прохідності.
Сховавшись за поворотом від обстрілу, продовжили рух уздовж «зеленки». Полем з соняшниками ліворуч від нас рухалося кілька одиниць техніки. Танк, що вийшов за нами з проходу, не став їхати по ґрунтовці, а одразу виїхав на поле. Почали лунати вибухи на полі. Було схоже на мінометний обстріл. Потім суцільний безлад. Підбитий транспорт, що застряг на ґрунтовці. З’їзд в гущавину соняшників. Вибухи з усіх боків. Тоді у «халка» вже було прострілене одне колесо. Куди рухаємося — незрозуміло. Авто буксує в заростях соняшника, але хлопці виштовхують його на протоптану гусеничною технікою просіку. Удар в правий борт. Це БМП проскочила дуже близько та трохи зачепила нас. Потім все, як уві сні. Рух за танком, який прокладав та торував шлях по полю. Вибухи та автоматична стрілянина з кількох напрямків. Всюди бійці, які кудись біжать. Ліворуч і праворуч ревла техніка, загрожуючи розчавити наше авто. Серед тих, хто біг, помітили шкутильгаючого Кобу. Прапор допоміг йому залізти в «халк». Потім з незрозумілої причини Коба знову спішився та десь загубився. Якісь поля, дороги та байраки, що поперемінно змінюють один одного. Знову по дорозі побачили Кобу. Знову Прапор мало не силоміць затягнув його з хлопцями в автівку. Навколо стрілянина та вибухи. У «халка» вже три колеса спущені. Раптом я відчув, як під лівою ногою провалилася педаль зчеплення. Відкрите поле. Попереду нас на відстані 150 метрів рухається танк, навколо якого здіймаються фонтани розривів. Прямуємо за ним. Ден без угаву командує: «Не зупинятися! Тримайся танка! Вперед! Вперед! Ще швидше!» А швидше не виходить, бо зчеплення немає. Друга передача. Якоїсь миті «халк» глохне. Запалювання не працює. Хлопці вибігають з авто й штовхають броньовик. Насилу вмикаю другу передачу, і ми знову рухаємося за обстрілюваним танком. Відчуваю, що знову можемо заглухнути й переключаюсь на першу передачу. 5000 обертів за хвилину. 30 км на годину. Мішень «кабан, що біжить» у відкритому полі. Ден не перестає квапити, та я відповідаю, що це максимально можлива швидкість пересування. Не знаю, яким дивом, але ми прориваємося між вибухами, що здіймаються довкола, через поле до найближчої посадки. Намагаюся не упускати з очей танк. Зрештою виїжджаємо з «зеленки» на асфальтовану дорогу й зупиняємося на узбіччі. Ми на деякий час вирвалися із зони обстрілу. Стало очевидним, що ми відірвалися від інших автомобілів нашого батальйону й загубилися. Далі діяти треба було самостійно. Поруч бачу інженерну машину, схожу на розсувний понтон. Тут же на дорозі камуфльований джип батальйону «Донбас», біля якого кілька людей. За джипом у ряд стояли танк, МТЛБ 51-ї механізованої бригади з ЗУшкою на причепі та БМП. На броні «мотолиги» та «бехи» бійці. Ден приймає рішення залишити «халк» й пересісти на броню. Рухатися на авто з пробитими колесами, без зчеплення, на швидкості 30 кілометрів на годину, занадто ризиковано. Виходимо з автомобіля. Мої речі лежали за сидінням у Дена і часу на те, щоб діставати рюкзак, не було. Залишив його в авто. Як виявилося згодом, на щастя.
...На БМП місця для нас не знайшлося. Бійці дуже щільно обліпили бойову машину. Потіснили бійців на МТЛБ, на якому було трохи вільного місця. Від джипа на дорогу вийшов командир другої роти батальйону «Донбас» Жак і крикнув:
— Назад по дорозі просуватися не можна! Там росіяни й засідка! Тепер тільки вперед, повз Новокатеринівку і далі на Комсомольське!
До цього з Жаком я не був особисто знайомий, і про те, що на дорозі перед Новокатеринівкою був саме він, я дізнався, коли через кілька тижнів ми зустрілися з ним у Дніпропетровську.
Я примостився на колінах на самому верху «мотолиги» біля Дениса. Позаду нас були відкриті два люки, кришки яких прикривали нам спини. Куму з Прапором не знайшлося місця на броні, і вони розмістилися на двох сидіннях в ЗУшці.
Згодом я тисячу разів подумки повертався до цього моменту і картав себе за те, що тоді ми сіли на броню цієї «мотолиги». Робив припущення, як могли б розвиватися події, якби ми пішли пішим порядком через «зеленку», але того, що сталося, вже не повернеш. Тоді у нас був командир, накази якого ніхто ніколи не обговорював. Самостійно приймати рішення ми навчилися трохи згодом, коли вже не було кому віддавати накази, й доводилося самим ставити собі завдання й реалізовувати їх.
У цей час ми перебували поза зоною обстрілу. Стрілянина та вибухи лунали десь збоку. Жак квапив механіків почати рух. Ден, переконавшись, що весь наш екіпаж сів на техніку, дав команду механіку слідувати за танком. Нашу невелику колону очолив позашляховик «Донбасу». За ним на деякій відстані рухався танк, наш МТЛБ та замикаюча БМП. Асфальтована дорога проходила між
