Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi - Валерій Федорович Солдатенко

Організоване селянство було б військом революції, апаратом влади і органами переведення соціальних реформ – соціялізації не лише землі, а всього господарства. Неорганізоване, несвідоме селянство робило негативну частину революції, руйнувало ворожі табори, коли вже вони стояли грізною примарою, але не могло передбачати їх, не могло з певністю йти по шляху революції вперед».

Безперечно, земля залишалася основним питанням для селян. Вони прагнули її інстинктивно і готові були боронити свої права проти будь-якої влади, навіть тієї, яка ініціювала революційні перетворення на селі, однак виявляла чи то непослідовність, чи то помилки й прорахунки. Вибачення в такому питанні, очікування за умови, коли сільські трударі вважали, що вони не перший рік виборюють те, що їм має належати по праву, по справедливості, і, власне, вже є доконаним фактом, просто не допускалося.

Так, II з'їзд представників від селянських і робітничих Рад 35 волостей Гуляйпільського району і повстанців-махновців (12—16 лютого 1919 р.) вимагав безперечного переходу землі в руки трудового селянства на таких засадах: «земля нічия» і «користуватися нею можуть тільки ті, хто трудиться на ній, хто обробляє її, земля повинна перейти у користування трудового селянства України по нормі зрівняльно-трудовій».

А 10 квітня 1919 р. в тому ж таки Гуляйполі відбувся III з'їзд, на який зібрались повстанці майже 2 млн селян від 72 волостей Олександрійського, Бердянського, Бахмутського, Павлоградського повітів, а також від 3-ї Задніпровської бригади та ще трьох повстанських полків Червоної армії.

Делегати вважали, що III Всеукраїнський з'їзд Рад «не став діяльним і вільним виразником волі трудящих», і в ухваленій резолюції вимагали соціалізації землі, заводів і фабрик, істотної зміни продовольчої політики, «заміни реквізиційних загонів, правильного системного товарообміну між містом і селом, створення широкої мережі споживчих товариств і кооперативів». Там же зазначалося, що «становище на Україні і Великороси характеризується захопленням влади політичною партією «комуністів-більшовиків», яка не зупиняється ні перед якими заходами утримання і закріплення за собою державної влади». Тож, з огляду на такі висновки, резолюція III з'їзду повстанців проголошувала: «Диктатури якої б то не було партії категорично не визнаємо. Лівим соціалістичним партіям надаємо право вільно існувати лише як провідникам різних шляхів до соціалізму, але право вибору шляхів залишаємо за собою».

Подібно до того, як після проголошення влади Директори на територіях поширення її юрисдикції виникли вогнища протесту, заворушення, повстанські рухи (хоча республіканська влада ще й не встигла проявити себе такою мірою, щоб маси одержали більш-менш повне, всебічне уявлення про її переваги над попереднім режимом) з приходом червоних загонів достатньо швидко виявлялися такі ж тенденції спротиву уже проти Радянської влади. Так, за лічені тижні в Київській, Чернігівській, Полтавській губерніях з'явилися різні за чисельністю (від 25 до 2 тис. чоловік) загони Зеленого (Д. Терпила), О. Соколовського, Гончара, Орловського, Ю. Мордалевича, Волинця, Климента, Коломійця, І. Струка, Ангела, Ковтуна, Вершигори, Гуленка та ін., імена керівників яких в історії не збереглися. Уже в квітні 1919 р. органи НКВС зареєстрували 93 противладні виступи. А в першій декаді липня в Україні сталося вже 207 виступів.

Політика Радянської влади за таких обставин була спрямована проти повстанського руху, який набув протидержавного характеру і кваліфікувався як «куркульський бандитизм», «повстанський бандитизм» тощо. Це знайшло своє втілення і у стосунках з Н. Махном.

Перебуваючи в стані перманентних переговорів і угод з більшовиками, командуванням Червоної армії (особливі стосунки склалися з П. Дибенком, як відомо, схильним до авантюрних дій), комдив Н. Махно спромігся стверджувати свою владу в досить обширному районі, в якому розташовувалися міста Олександрівськ, Мелітополь, Бердянськ. В останніх домінували більшовики, що дуже не подобалося махновцям, і йшла постійна скрита боротьба за впливи. Обрана II районним з'їздом рад військово-революційна рада (до її складу увійшли анархісти, ліві есери, більшовики й безпартійні) виконувала по суті урядові функції. На місцях виконавча влада зосереджувалася у руках самоврядних рад, які, своєю чергою, підкорялися лише військовим властям.

Повновладними господарями на селі вважалися селяни-общинники. Поміщики й колоністи придушені, загнані, а їх землі поділені серед членів общин. Земля була оголошена власністю народу, користуватися якою мали право лише селяни-трударі, які не вдавалися до найманої праці. Істотно були обмежені й куркульські наділи, а їх власники зрівняні в майновому відношенні з іншими селянами. Ті, хто домагався за рівних умов порівняно більш високих успіхів, висувалися в селянську еліту і, як правило, обиралися до керівництва місцевих рад.

Така лінія поведінки, природно, ввійшла у суперечність з більшовицькою політикою 1919 p., зокрема із заходами щодо націоналізації землі, створення на базі колишніх крупних володінь колгоспів і комун тощо. Махновці в більшості тихцем саботували вимоги радянських властей, дедалі конфліктували з органами ЧК, хоча до пори до часу не вдавалися до відкритих виступів. Вони ще намагалися діяти відповідно до свого старого гасла «Йти окремо, бити разом!». «Воєнноко-муністичні» заходи, особливо ж проведення продрозкладки, прискорили конфронтаційні тенденції, а сфера махновського впливу зросла до 5 повітів – Мелітопольського, Маріупольського, Павлоградського, а також частини Бахмутського, де народонаселення сягало 2,5 млн чоловік.

Протирадянський виступ отамана М. Григор'єва був зустрінутий Н. Махном, який іменував себе революціонером і «вільним комуністом», без ентузіазму і навіть із зрозумілим осудом (до речі, крок М. Григор'єва засудили всі організації анархістів в Україні). Адже григор'євці не лише провокували «батька» на протирадянську боротьбу, а й намагалися втягнути махновців у бойові дії, свідомо впритул наблизившись до розташування останніх (для цього оголошений напрямок руху на Київ М. Григор'єв змінив на Катеринослав). Однак вояки Н. Махна вели в той час надзвичайно важкі бої з Білою армією і втягування в боротьбу на другому фронті, природно, вважали самовбивчим. А швидкий розгром М. Григор'єва вивів червоних у безпосередню близькість, у фланг махновцям, які видавалися радянському керівництву мало в чому відмінними від григор'євців. Так Н. Махно потрапив «між двох вогнів». Правда, Радянська влада, нагородивши честолюбного вояка, який не лише не підтримав М. Григор'єва, а й в черговий раз перезатвердив союз з червоними, орденом Червоного Прапора, начебто подавала сигнали дружнього миролюбства. Та принципові розбіжності тим не знімались, і зіткнення, зрештою, було справою часу.

Хоча «батько» зі своїми козаками зробив не одну послугу Радянській владі, зокрема й останньою воєнною кампанією – стримуванням стратегічно важливого, дуже небезпечного наступу денікінців у Приазов'ї в травні 1919 p., це не стало засторогою від таємної ухвали Ради робітничо-селянської оборони УСРР від 25 травня про ліквідацію махновщини в найкоротший час. Це рішення було прийнято з ініціативи й навіть під тиском Л. Троцького,