Історія України-Руси. До року 1340 - Михайло Сергійович Грушевський
Примітки
1) Про орґанїзацію фінансів Обзор Буданова с. 89 і далї, СергЂевичъ Лекціи с. 325, спеціальні розвідки тільки старі: Гагемейстеръ — Розысканіе о финансахъ древней Россіи, 1830; Толстой Исторія финансовыхъ учрежденій древней Россіи, 1848; Кури О прямыхъ налогахъ въ древней Руси (Сборникъ Мейера, 1855).
2) Останнїми часами порушив справу державних маєтностий в давнїй Руси Серґєєвіч у своїх Древностях русскаго землевладЂнія, що увійшла: потім в Древ. русскаго права, III. По анальоґії з Новгородом він припускає і в иньших землях, в перед-татарські часи істнованнє таких маєтностей (Древности c. 22). Але власне на сїй точцї нема нїякої підстави для анальоґії ix з Новгородом.
3) Див. про се Серґєєвіч 1. c., c. 185 і далї.
4) Нпр. м. Копись — Хрестоматія Буданова І 244.
5) Іпат. c. 13-14, пор. 11 (хозарська дань), 37 (ради даємъ и медомъ и скорою), 56 (радимицька дань).
6) Див. в т. V, особливо c. 131-2 (резюме).
7) Дань шкірами — куницями, білками, місцями зацїлїла на Українї ще в XV-XVI вв. (див. тамже).
8) Устава смоленської катедри — в Хрестоматії Буданова І c. 244. Таке грошеве полюдє значить мабуть і „полюдіє державноє” Мстиславової грамоти (тамже c. 116).
9) Див. т. V c. 121 і далї
10) Ак. 42, Карамз. 7, 85, 108, 109.
11) Іпат. c. 613.
12) Іпат. с. 38, 89, загальне значіннє сих термінів ясно нпр. з Р. Правди, Кар. 39.
13) Див. про се мою розвідку Южнорусскіе господарскіе замки в пол. XVI в.
14) Карамз. 134.
15) Іпат. c. 578.
16) Іпат. c. 553.
17) Іпат. c. 56, про Радимичів XI в.
18) Див. в т. V c. 133.
19) Див. низше про монетну систему.
20) Р. Правда Кар. 33, 36, і в церковній уставі Володимира (не торгу десятую недЂлю).
21) Див. прим. 11.
22) Див. вище c. 255.
23) Іпат. c. 338, 595.
24) Іпат. c. 235-7, княжі села і стада — іще Іпат. c. 374, Воскр. І c. 71 (село Шоломниця Мстиславової жінки). Берковець == 10 пудів == 200 кільо; корчага — міра (μέτρoν), горнець (κεράμιoν).
25) Іпат. c. 550.
26) Нпр. Іпат. c. 139.
27) Іпат. c. 414,476,471, також 105, 117,373.
Церковна орґанїзація — відносини руської церкви до патріарха й цїсаря; факти самостійного ставлення митрополитів: епізод з Іларіоном, поставленнє Клима Смолятича, дальша історія сього інцидента; поставленнє м. Кирила. Справа місцевих митрополїй: митрополїя переяславська, проєкт володимирсько-суздальської митрополїї, заснованнє галицької митрополїї, її дальша історія і знесеннє; митрополїя литовська.
Черга приходить на церковну орґанїзацію 1).
З церковного погляду землї Руської держави складали з себе з невеликими виїмками увесь сей час одну митрополїю — „руську”, що стояла весь сей час в залежности від константинопольського патріарха і входила в число його митрополїй. Невважаючи на те, що ся митрополїя своєю територією далеко перевисшала територію цїлого патріархата, її єрархичне становище було зовсїм не високе: вона займала в рядї царгородських митрополїй з початку шістьдесяте місце, пізнїйше (в XII-XIV в.) сімдесять перше або сімдесять друге 2), і стояла в як найтїснїйшій залежности від патріарха. Патріарх сам, без порозуміння з руськими князями, виберав кандидатів, звичайно Греків або инакших, в кождім разї зовсїм згречених Візантийцїв, сьвятив і посилав їх на Русь, без всяких попереднїх зносин з руським правительством і епископами.
Цїкаво, що з сею практикою була злучена у Греків гадка, що й візантийський імператор, наслїдком церковної залежности руської церкви від Царгорода, має певні права зверхности над Русию, як протектор константинопольського патріарха: сей погляд звістний нам так як вийшов на верх уже пізнїйше, в XIV в., коли московські князї заходили ся коло того, аби придбати руській (чи то московській тодї) митрополїї більшу самостійність. Тодї (1393) царгородський патріарх поясняв московському князю з поводу його заборони поминати візантийського цїсаря в церквах, що цїсар — царь і самодержець (αύτoκράτωρ) Ромеїв і всїх християн, та що „не можна мати церкву і не признавати над собою власти царя (візантийського), бо царська власть і церков мають богато спільного, так що їх не можна роздїлити” 3). Що правда, реальних проявів сих грецьких поглядів з наших часів і наших країв ми не знаємо, тож нотуємо їх тільки як цїкаві з теоретичного погляду.
Не знати, чи ся абсолютна залежність руської церкви від царгородського патріарха, противна і канонїчному праву (бо в нїм митрополита мають виберати епископи його округа, а патріарх тільки сьвятить його), — будили якесь незадоволеннє в давнїй Руси. Що правда, нам відомо кілька фактів, коли руські князї відступали від принятої практики в ставленню митрополитів, казали ставити їх у Київі, але обставини і подробицї сих фактів так мало відомі, що й не можемо сказати, чи виявляло ся тут змаганнє до заміни сеї практики иньшою, для Русинів більш вигідною, чи се були тільки спорадичні факти, викликані спеціальними, може й особистими обставинами.
Перший факт став ся за Ярослава. Як оповідає найдавнїйша лїтопись, він 1051 р. „поставив митрополитом для Руси — для св. Софії (нової катедри) Іларіона, зібравши (для поставлення) епископів”. Близших подробиць лїтопись не дає нїяких, окрім тільки того, що сей Іларіон був перед тим сьвящеником двірської церкви св. Апостолів (на Берестовім), та що він мав славу побожности й учености — „мужь благъ, и книженъ, и постник”. Дїйсно, Іларіон як правдоподібний автор славного „Слова о законЂ и благодати” має й нинї славу першорядного богослова й письменника. Судячи по тому, що Ярослав не тільки вибрав від себе кандидата, але й казав його посьвятити в Київі собору епископів, виходить, що поставлено його без всякого порозуміння з царгородським патріархом.
Яка була тому причина, не знати. Полїтичні поводи припускати трудно, бо конфлїкт з Візантиєю 1043 р., по словам тоїж лїтописи, був закінчений угодою по кількох роках, десь 1046 р. Зістають ся можливими иньші здогади: або що Ярослав, як то часто приймають 4), хотїв незалежности від царгородського патріархату і сим посьвященнєм Іларіона робив тому початок, або — що йому конче хотїло ся бачити митрополитом сього Іларіона, котрого міг близько знати
