Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга - Володимир Броніславович Бєлінський
Усе своє свідоме життя українець Олексій Берест намагався прилаштуватися до більшовицької системи, а вона ніяк не могла його «перетравити». Він був непридатний системі, бо цілковито не сприймав брехні та неправди; не хотів розуміти російської моралі, яку московити досі нав’язують українцям та світові: «Я начальник — ти дурень, ти начальник — я дурень». Саме за цією ознакою у 1961 році його перед товаришем Сусловим та іншими «великими начальниками» зрадив давній товариш — капітан Неустроєв. Капітана переконали «великі начальники» промовчати зі своєю «правдою», і він, будучи комуністом, — промовчав. Хоча правда має бути для всіх одна. Завжди!
Українець ніколи не міг призвичаїтись до російсько-більшовицької системи, навіть коли бажав прилучитись до неї. Чудовим прикладом цьому є розмова 1972 року між московитом Соломенцевим та українцем Шелестом, у Москві, на засіданні Політбюро, коли перший, щиро (чи не зовсім), дивуючись, запитав у Шелеста:
— Ти що, Петре, серйозно думаєш, що існує окремий український народ?
— Так! — відповів Шелест.
І тут же був усунутий від влади…
У цьому була найбільша помилка українців… Москва визнавати подібного не бажала і ніколи не дозволяла українцям домінувати над московитами (росіянами), навіть у думках.
Автор радить українцям сьогодення не чубитись між собою, а свято пам’ятати слова ще одного нашого Пророка — Івана Франка:
І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.
Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.
І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.
Післямова
Автор бажав словами Івана Франка закінчити свою тритомну працю «Україна-Русь». Але серед літа 2015 року отримав дуже красномовного і, на мою думку, тенденційного листа. В ньому адресант, прізвище якого не називатимемо, не радить мені вдаватися до аналізу українсько-польських відносин минулого. Мовляв, що було, те минуло, і ворушити старе в тому дусі, як ви це робите, не треба — «не передавайте куті меду». Я, звичайно, дякую авторові листа, якого для зручності називатиму паном Євгеном, за пораду, але ще раз пояснюю, що це мій, суто український, погляд на давні події, котрий я нікому не нав’язую. Але я завжди говорив і говоритиму, що українці мають дивитися на історію українськими очима, а не тим поглядом, який нам нав’язали дві імперії — польська і російська. Це моя принципова позиція!
Шановний пане Євгене, в кінці листа Ви пишете: «Цікаво, чи підняв би Б. Хмельницький Січ проти Речі Посполитої, якби не був смертельно ображений на Д. Чаплінського, котрий напав на Суботів, скатував його сина і забрав собі кохану Б. Хмельницького?»
Цим запитанням Ви більше стверджуєте, ніж запитуєте. Але справа в тому, що і в цьому запитанні-твердженні я не Ваш союзник. На моє глибоке переконання, якби те повстання не підняв Богдан Хмельницький, його б підняв хтось інший, — такий великий антагонізм у ті роки існував між православним українським людом і католиками-поляками. Українцям справді пощастило, що те повстання очолив шляхтич Богдан Хмельницький — розумна, освічена людина, великий стратег і великий тактик, що мав добрий воєнний вишкіл (Цецорська битва).
А про те, що такий антагонізм існував, свідчить один із перших Універсалів, виданий Богданом Хмельницьким, де стверджується, що польська влада в Україні навіть православні храми передавала в оренду євреям, щоб здирати гроші з православних українців за молитву в церкві.
Подумайте: як би католики-поляки ставилися до православних українців, коли б ті чинили подібне з їхніми храмами? І цей факт із наших взаємовідносин Ви пропонуєте мені забути?
То за кого Ви мене (українця) маєте?
Наводжу лист шановного пана Євгена без скорочень…
