Кінець сраного світу - Святозар Гайдук

Він йшов, похитуючись, темною вулицею. Згорблена худорлява постать у брудній, роздертій та покритій зашкарублою кров’ю одежі. Не його кров’ю. Хоча Ейден уже й не пам’ятав напевне. Може, то був черговий мутант, або його сусідка, місіс Кларк, що сказилася мало не в перший день епідемії та зжерла свого товстого кота Саймона. Не пам’ятав навіть, який день добігає до кінця в цей момент, понеділок, чи, може субота. Це не мало ніякого значення більше в його житті. Він, як отой зелений ротанговий стілець з білою подушкою на покинутому в поспіху подвір’ї, забутий і самотній. Єдина відмінність у тому, що садові меблі не приваблять зараженого щура, навіть, в якості перекусу перед вечерею.  

Дійшовши до будинку в кінці Мейпл-стріт, поставив важку каністру з паливом на під’їзну доріжку. Поруч у траву з глухим стуком приземлився лом. Вулицю знову накрила заспокійлива тиша. Тільки Ейден знав, що вона в собі таїла. З тварин, що мутували після аварії в біолабораторії, найтихіше підкрадалися єноти. Вони менш ніж за тиждень заразили половину міста, в тому числі й місіс Кларк, під крильцем якої жила ціла сім’я полоскунів. 

Повертатися в дім все одно не хотілося. Навіть коли затремтів кущ троянд у покинутому сусідському садку, хлопець не зрушив з місця. М’язи рук ще тремтіли від важкої ноші, ноги гуділи після довгої прогулянки вимерлим містом. Якби не клятий інстинкт, він уже б давно ліг посеред дороги та дозволив каналізаційним щурам собою перекусити. 

Незважаючи на безвихідь, у нього залишилося 5 приводів для щастя, що не давали остаточно поховати себе заживо, залишивши тіло гнити в твердій землі штату Вайомінґ. Перше, - це спогади про Ханну. Чомусь тільки після того, як зарив її тіло під старезним кленом, у голові почали зринати спогади. Те, на що ніколи не звертав уваги. Великі зелені очі з іскорками… Завжди така щира посмішка… Руді локони, майже завжди похапцем зібрані у ґульку на маківці та пришпилені пензликом чи олівцем. Як вона хмурила брови, намагаючись потім те знаряддя знайти, забуваючись. А Ейден, підкрадаючись з-за спини, цілував у плече і легенько розпускав її косу, вкладаючи у пальці той пензлик чи олівець… 

Йому бракувало її, тої ідеальної чистоти в будинку, окрім майстерні, де у фарбах було все, навіть чорний кіт Барнс, як насмілювався забрести туди. Те, як Ханні нарізала огірки тонкими скибками, кидаючи собі до рота кілька шматочків. Як пританцьовувала під звуки блюзу, що лунали зі старого радіоприйомника. Як, тримаючи хлопця за руку, коли прогулювалися ринком, раптом спинялась і здивовано вигукувала: «Ці лимони справжні?!».

Ейден досі не розумів, як зміг протриматися без її цілющої, життєвої енергії аж цілих 390 днів. Самотній, розгублений та наляканий, він не уявляв, що станеться з ним завтра. 

Однак, порада з культового фільму про зомбі: «Знаходь щастя у дрібницях» дійсно працювала. Сьогодні, завдяки викраденій з багажника старого форда каністрі бензини, можливо, останній у цьому занюханому містечку, він зможе подивитися фільм. Диска він теж поцупив, під час чергової довгої прогулянки перед сном, у гарному будиночку на сусідній вуличці. У підвалі якого взагалі відшукався справжній скарб, - ящик холодного темного пива. Яка то вже причина для щастя була? Третя? Трясця, він живий, - це четверта, запасів консервованої квасолі вистачить ще мінімум на місяць – п’ята з п’яти, бляха! 

А тоді він, можливо, прострелить собі голову. 

Сьогодні ж Ейден планував провернути ключ у дверях, замкнути їх на два іржавих засува зсередини, кинути погляд на котячу миску без кота, бо Барнса розірвав лабрадор містера Сандерса. А заодно покусав і Ханну, що вибігла рятувати сраного котяру. 

Тому, все, що в нього лишилося, це червона котяча миска без кота, маленька блакитна пляма від фарби на білій сукні без Ханни та ящик темного «Будвайзеру». 

Кінець