Ніколи не пізно - Олекса Шевкун

***
     Минуло більше року, як Олексій одержав статус вільного чоловіка. Іншої він не знайшов, та й не шукав… Увесь час писав свій роман, який завжди був поруч. А ще мрія про «Коронацію слова». 
     —   Овва, не запрошують?! — часто телефонував Костянтин, що лишився відтоді без друга на роботі. Олексій звільнився, таж творчість займала увесь його простір. 
     —   Ні... Хоча скоро нагородження.
     —   Мене не забудь покликати! — чи то з властивою іронією, чи з гордою впевненістю повторював Костянтин.

    Якось вранці Олексій прокинувся від звуків повідомлення. Заспаними очима прочитав… Запрошують. Ось вам і зворотний зв'язок!
    Вони їхали до Мистецького арсеналу разом Костянтином. Там, в старому культурному осередку країни, мали оголосити результати конкурсу. Велика прямокутна споруда вражала своєю величчю. 
     —   А чому називають «арсеналом»? — спитав товариш.
     —   Бо колись Мазепа перетворив її на оборонну фортецю. Склади зброї зберігалися. А до того був жіночий монастир.
     —   Жіночий? О, цікаво! 
     —   Тепер урочисті заходи проводять, виставки тощо. Я читав, у будівлі, точніше, у підвалах можна побачити перетікання прошарків цегли різних часів — від 17-го століття до 20-го. 
     Костянтин захитав головою: 
     —   Все.. все! Не нуди! Я утямив.
     Тривали урочистості, а Олексію здавалося, що за ним хтось спостерігає. Може це Олена? Адже тим новим чоловіком, з яким вона одружилася, став художник. Подружжя, ймовірно, могло тут щось відвідувати… 
     —   Це я, — почулося позаду. — За рогом стою. 
     Олексій встав і пішов на голос. 
     —   Коронаціє, ти?
     —   Хто іще?! Однак цього разу я не сама… Поглянь!
     Стара жіночка, поруч з Коронацією, здалася підозріло знайомою. Десь Олексій бачив її… На палітурках чи фотографіях.
     —   Астрід Ліндґрен? — ошалів чоловік. — Ви ж померли у 2002-му!
     —   Так, моє земне життя, на жаль, скінчилося. Але я продовжую жити у творах, — кивнула письменниця. — Доки живий, — будь гідним!
    Олексій не міг повірити, що він не спить. І вщипнути нікому.
     —   Повість «Малий і Карлсон» — твоя перша книга та перше власне оповідання за мотивами, ще друкованими літерами. Або плутаю? — насупилася Коронація.
     —   Звісно! Однак чому ви?.. — Олексій перевів погляд на Ліндґрен. 
     —   Хочу підтримати тебе, чоловіче у розквіти сил! 
     —   Я завжди прагнув знати, — який то вік? Ви не писали у книзі.
     —   Тепер знаєш, — підморгнула шведка. — У якому ти зараз.
     —   Та я йому казала, — ніколи не пізно починати! — голосно  засміялася Коронація.
     —   Сорок з хвостиком? — перепитала Астрід. — Я «Карлсона» пізніше вигадала. Може ще хочеш запитати що-небуть?
     —   Знаєте, мене кинула дружина… Однак «дрібниця, справа життєва»? 
     —   Мене теж чоловік кинув. Я впоралася. Головне — аби не війна! Коли працювала на пошті у Другу світову, стільки листів перечитала про голод і зламані людські долі, — письменниця на мить посерйознішала, і потім додала: — Бачу, люди не вміють не повторюватися! Нові расмуси-волоцюги…
     —   Треба тобі промову проголошувати! Час! — нагадал Коронація.
     Ліндґрен глянула на дівчину, потім на Олексія:
     —   Не хвилюйся, знайдеш ти свою пеппі довгупанчоху. Прощавай!

     Чоловік неспішно вийшов на сцену перед залою, заповненою 
глядачами та творчими особистостями. Він не готував промови. Скаже, як відчуває…
     —   Вітаю, пані та панове! — традиційно розпочав Олексій. — 
Сорок років я займався іншою діяльністю… Не писав і не друкувався. Вистачало справ буденних і робочих. Та й боявся — не приховуватиму і не виправдовуватимусь! —  Олексій зробив паузу, стиснув губи: — Боявся, що у моєму віці починати пізно; боявся, що сім'я не зрозуміє, друзі не сприймуть. Обманював себе. Спогади дитинства вказали, що дарма… Але не пізно ще. Ніколи не буває пізно почати з чистого аркуша! Журі вирішувати, чого вартує мій роман. Я вже переміг. Переміг самого себе. Дякую за увагу!
    За спиною чоловіка вибухнули оплески…

Кінець