Максимальне потрапляння - Ганна Калина

Звук будильника, яку б приємну мелодію на нього не поставили, завжди звучить як автоматна черга, що прострілює нервову систему від периферії та до основних центрів мозку. І народжує не бадьорість та радість, а кровожерливість та гнів. Ще й сонце світить! Сволота. І я почала нишпорити рукою по ліжку, розшукуючи повсталий з мертвих телефон. Потім довго воювала зі своїми лінощами і боролася з липкими обіймами ковдри. Потім все ж глянула у вікно, щоб гнівно гаркнути:
— Геть!
Ворона, що витріщалася на мене у віконце, ображено каркнула і... перебігла в протилежний бік вікна. Тепер наді мною вічно ворони кружлятимуть? Як над умираючим ковбоєм грифи?
- Кар! — повідомила ще одна перната наволоч і зіпсувала мені залишки ранкової млості.
Залишилося змусити організм сповзти з ліжка. Але я продовжувала лежати в позі зірки, роздивляючись до болю знайомий рельєф стелі в моїй квартирі. Здійснилося! Мене «випали» назад у рідний вимір. І я перекинулася на бік, переконуючись, що все марення, що сталося, мені не приснилося. Не наснилося. Стос документів, старомодний револьвер і нова банківська карта — все це акуратно лежало на підвіконні, осяяне променями ранкового сонця. Гидота!
Ворони продовжували купчуватися за вікном, помножуючи ту гидоту, що діялася в моєму житті. Довелося відліплюватись від простирадла і крокувати на кухню, запивати гіркоту від життєвих негараздів гіркотою кавовою. Вчора мене все ж таки посвятили! Ага! Дочекалася. Точніше, знову обламалася. Чекала пафосу, вручення грамоти та помпезного розмахування якоюсь священною реліквією. Але мене привели до якоїсь напівтемної зали, де троє втомлених і похмурих дядечків вислухали звіт рудого про мене, поставили незрозумілі запитання знову ж таки Лужанському і побажали, вже мені, удачі та відваги. І все! Ні піктограми, ні посвідчення. Можливо, тут лише ордени роздають? Посмертно...
— Твою ж…
Мене буквально викинуло з кухні. Ще ніколи так швидко спиною я не збігала.
- Світлано?
Голос Степана звучав розгублено і винно, він обережно визирнув з-за холодильника. Я акуратно висунулася з-за одвірка.
- Я вас налякав, так?
Відповісти щось виразне мені заважала нервова гикавка. Все ж таки свідомість встигла намалювати мені образ ведмедя на кухні, і цей образ ніяк не хотів розсмоктуватися. Але ж на кухню я зайшла. Це ж Степан. Он навіть у парадному метелику.
— Ось, — заявив Степан і поставив на стіл кошик із ожиною, — зранку зібрав. Вирішив вас провідати. І заразом привітати.
Я вже перестала гикати і навіть задихатися, а коли йєті простяг мені склянку з водою і посадив на табуретку, так і зовсім приходити до тями стала.
— Вибачте, Світлано, весь час забуваю про вашу непосвяченість.
- Ага ... Заявила я і голосно гикнула.
Степан був як завжди дружелюбний і галантний, але треба було оклематися, щоб влитися у світську бесіду.
— Вам треба більше займатися, — вигукнув Степан, — ви не бачили мерехтіння простору?
Ну іскрилося повітря трохи, але я думала, що це пил на сонечку сяє. У мене зараз взагалі із зором дива творяться, одні речі сяють, інші іскряться, треті яскраві до неподобства. Я не встигаю реагувати!
- Ранок, Стьопа, - видихнула я, - я водички зайшла попити. Я ще спала.
Степан злодійкувато глянув на годинник, що висів на кухні. Потім у віконце. Потім на мене. На мавп“чій морді мого гостя відбився невимовний калейдоскоп всіляких емоцій. Здивування, усвідомлення, збентеження.
- Забий, - відмахнулась я від йєті, - серце у мене міцне, клозет я встигла відвідати до твоєї появи. Конфузу уникли, інфаркт не відбувся. Чаю хочеш? Чи кави? Я якраз на прощання з роботою збираюся.
Степан помітно розслабився і почав шукати табуретку. Я полізла за філіжанками. Дивно, але все відбувалося просто та природно, навіть не відчувалося, що я повернулася з іншого світу. Що моє життя чи я круто змінилися. Просто ранок. Просто п’ю каву з йєті. Свистів чайник, шелестіли крилами ворони за вікном. Звичайний день охоронця граней.
- За початок робочих буднів! — промовив Степан, салютуючи мені чашкою.
У відповідь я виконала ті ж дії і просто з природної уїдливості сказала:
- Амінь!

***
Документи мені віддали без проблем. Генеральний скорчив кислу міну, але заяву підписав без зайвих слів. Я теж її підписала лише після приходу. Як виявилося, папірець прийшов до офісу факсом, а потім начальству зателефонували. Все, крапка. Мені без зайвих слів влаштували найшвидше і найкомфортніше звільнення в моєму житті. Данило вчора сказав щось на кшталт «всі питання залагоджено», але я не думала, що на стільки «всі»! Всюдисуще «сарафанне радіо» з відділу кадрів уже донесло мені, що шеф трохи шалений ходив кілька днів, а Петюня рипів зубами і намагався довідатися, чому я вирішила так поспішно злиняти.
Спільними розумовими потугами вирішили, що в мене завівся багатенький «папік», назвали гуляющою і із заздрістю віддали трудову книжку. Поспіхом попрощавшись із уже колишніми колегами, я з чашкою та магнітиком у вигляді символу минулого року (на роботі подарували) потопала до ліфта. Ось і все, Свєтуля, мости спалені, окопи для відступу закопані. Тепер лише вперед! Ліфт брязнув і ліниво зрушив двері, зачиняючись. Тільки от звалитися стрімко, як гиря, до першого поверху йому не дала нога, засунута в двері, що майже зачинилися. Я здивовано простежила за тим, як слідом за ногою в ліфт весь цілком просочується Петюня. Злий та нервовий.
- А чого до мене не зайшла попрощатися? - прошипів мужик.
Я навіть здивовано бровою смикнула, намагаючись зрозуміти, звідки взявся цей напад не зрозумій чого. Я що ж, ще й поверхами мала бігати, розшукуючи того, хто періодично намагався потримати мене за сідницю? Та зараз!
- Поспішаю, - похмуро буркнула я і натиснула кнопку першого поверху.
Ліфт ліниво поповз униз. Петюня продовжував дивитись на мене дивним поглядом. Мабуть, наявність у мене гіпотетичного папіка сильно розлютила Петра. Про це мені також із дивним натяком повідомила наша Валентина Василівна, коли віддавала документи. Я так і не зрозуміла, якої реакції чекали всі від мене, і про всяк випадок вирішила ніяк не реагувати на цю новину. Петя — це остання людина, про яку я захочу думати.
— Значить все ж таки звільняєшся? Це як розуміти?
Петро мав таке обличчя, ніби його з усього розмаху тріснули кулаком по носі.
- За згодою сторін, - спокійно пояснила я, - без відпрацювання та інших дурниць. Начальство було не проти.
Ліфт якось дуже повільно їхав. Чому я раніше ніколи не помічала, як неживо повзає ця штуковина! Мені вже давно час бути на вулиці, а я стою тут як ідіотка і слухаю цього... Петра.
— Свєто, правда те, що базікають у «кадрах»? — грізно уточнив Петро.
— Петюню, мені начхати, що там базікають у відділі кадрів, — зітхнула я. — І проводити мене не треба, я сама дорогу знайду. Не бійся, я діжку з пальмою біля входу красти не збираюся.
Вай, який погляд! Бракує тільки трусів поверх колготок - і вилитий Супермен. Або месник ... Одним словом, красивий і трохи дурнуватий.
— Хочу глянути, на кого ти запала, — зневажливо сказав Петро.
Прямо чую у його тоні підтекст із серії «що він запропонував тобі — Балі чи Емірати?». Що ж там по телефону наговорили, що викликало такі думки? Данило знову видав якийсь експромт на тему моєї розбещеності? І ні в кого навіть думки не виникло, що я знайшла дуже круту і високооплачувану роботу!
— Петю, давай не гратимемо в мИлодраму, — зітхнула я, — не смішно. Я просто знайшла хорошу роботу з кар’єрним зростанням та високою зарплатою. А те, що вигадують літні самотні жінки, — це на їхній совісті.
Мене навіть почав лякати його погляд і те, скільки злості було зараз у ньому. Я відсахнулася, помітивши зміни в особі Петьки. Він повільно зробив крок до мене. Ще один. Петька не кінчений придурок, він нічого б мені в ліфті офісу не зробив, але цей його погляд ... Я вперше зрозуміла, що не дарма уникала цього хлопця. А потім двері ліфта з тихим шарудінням від’їхали.
— Світлано, от і ви, — пролунав знайомий голос Дані.
Я ніяково висунула голову через статну перешкоду у вигляді Петюні і переконалася, що Данило таки мені не примарився. Тільки впізнати рудого було не так просто. Ні, ну конопата фізіономія та руді кучері на місці, але все інше. Почнемо з того, що окуляри без оправи змінили мого партнера до невпізнання. І де він такі лахи відкопав? Лужанський виглядав як модель із каталогу одягу. Довготелеса і руда модель в дорогому шматті. Лужанський простягнув мені руку, допомагаючи вийти з ліфта, а Петько так і залишився стояти в кабіні, розглядаючи Данила.
- Дякую, що проводили Світлану. І за виконану роботу теж дякую. Я всім дуже задоволений, — стримано промовив рудий, — прощавайте.
Лужанський відібрав у мене пакет із речами і під лікоть повів кудись убік, ніби збирався щось важливе сказати. Мене якось ненав’язливо почали відводити убік. І ще убік, доки не відвели на стоянку. Лужанський дістав з кишені зв’язку ключів, і незабаром вишневий автомобіль (марок я ніколи не знала і не запам’ятовувала), на вигляд недешевий, привітно моргнув фарами.
— Перевіряєте, чи я не втекла? - Трохи іронічно уточнила я і посміхнулася. — З ранку Степан, зараз ви.
Данило вже відчинив двері, пропонуючи сісти на пасажирське сидіння поряд з водієм, а я проти волі помітила, як ідуть рудому речі з мого світу. М’який джемпер трикотажний, грубі джинси, спортивне взуття. Не знала б, наскільки цей рудий зараза назвала б його навіть привабливим.
— Перевіряю, чи все добре у вас, — стримано сказав Данило, — і поведінку вашого колеги важко назвати доброзичливою.
У салон автомобіля я сідала вся заінтригована та здивована. Але Данило знову прикинувся колодою і мовчки повернув ключ запалення. Автомобіль заревів і рушив з місця.
— Проведемо інструктаж у польових умовах, — пояснив Лужанський.
Ну що ж, не найгірший час проведення, дійсно для нормальної роботи потрібно вникнути у справи та зрозуміти коло обов’язків. У сумочці заходився дзижчати і вібрувати телефон, але я вже й так розуміла, хто зараз кричатиме на мене з трубки телефону, а тому з підвищеною дружелюбністю видала:
- Мамо, привіт!
Отже, за короткий проміжок часу на долю секунди я дізналася про те, що я невдячна і безглузда дочка, що в мене немає совісті, немає співчуття і що мене іншою виховували. А я зникла на тиждень і тільки й змогла, що написати коротеньке повідомлення у смс.
— Добре хоч, твій колега повідомив про це термінове відрядження, — зітхнула мама, — і що за місце таке, де немає мобільного зв’язку?
Я скосила погляд на Данила, який старанно імітував меблі, і тихо промовила до слухавки:
— Мамо, я тобі ввечері все розповім.