Заметіль - Ганна Хома

— Знаю…

— І взагалі, я вже своєму синочкові виварювала, випікала, всю душу вкладала — і що?! — почулося з кухні разом з закипаючим чайником.

(І нічого.

Сімдесят вісім…

…Ніякої вдячності)

— І нічого! Ніякої вдячності!

Ця історія повторювалась не раз і не двічі. Історії взагалі мають прикру звичку повторюватись.

(Як і сни.

Вісімдесят шість…)

— Але нічого, він ще пожалкує за мною! Пий, дитиночко, я навіть печиво тобі купила, так і називається — «До чаю». Знайшов собі якусь ненормальну, яка хвостом перед ним крутила, а потім побавилась і кинула, а він задля неї матір рідну готовий був продати! Занапастила його, бідного… Тобі краще не підніматись, а як голова закрутиться, а як впадеш? Ми ж домовились, що ти будеш ходити на горщик. Я ж бачу, як тобі все важче вставати з ліжечка…

— Ваша правда. Тоді я ще полежу.

— Ось так… Сили треба берегти. Так на чому я закінчила?

— Ви купили мені печиво…

— Так-так, піду дістану… Ой, я ж двері лишила незамкненими!

Не дивно, коли заходиш з двома великими торбами у руках…

(Дев’носто вісім…)

— Та що ж це таке!

(Дев’носто дев’ять…)

— Замок заїв!

Олена повільно розправила руку. Щойно присохлий поріз знову почав кровити.

Ще не час.

Сховала руку під ковдрою.

Жінка виросла на порозі і підозріло втупилась у неї. Мовчки. Це було на неї не схоже.

Перевела погляд на милиці, прислонені до стіни біля ліжка. Знову на неї. Тривожність уступила місце розгубленості…

— Можна мені горщик? — спитала Олена.

— Ключ зламався. Треба дзвонити в ЖЕК.

— Добре, телефонуйте.

— Телефон… його ж відключили.

— Телефонуйте з мобільного…

— Буде дорого. Краще збігати, ЖЕК недалеко.

— Можна горщик?

— Так-так, несу… Але як же я тебе саму у відкритій квартирі зоставлю?

— Кому я така потрібна?

— Д-добре. Я швидко.

Вперше за багато-багато часу їхня розмова набула форми діалогу. Її запитували і чекали відповідей. І пробували ці відповіді на зуб. Як колись пробували люди золоті монети. І не могли вирішити, фальшивка перед ними чи чисте золото.

У замку ще трохи покопирсались. Потім кроки стихли.

Олена звірилась з годинником. Надійшов час уколу.

(Поправка. Часу на укол нема.)

Кроки з’явились знову. Милиці стояли там же і у тій же позі. Дівчина так само лежала у ліжку.

— Я заберу горщик…

— Дякую…

— То я піду?

— Добре.

От тепер час.

(Сто.)

Алилуя.

…Вона швидко віднайшла свої документи, куртку і кросівки, відсторонено подумала, що дуже довго не оновлювала свій гардероб, впевнено штовхнула двері, спокійно відзначила, що до хати знову можуть навідатись злодії, якщо вона піде, і… в одну мить втратила всю свою відвагу.

(Куди я піду? Навіщо? Невже мені тут погано?

Цить.)

Таке трапляється, коли довго жити в замкненому просторі, обмеживши коло свого спілкування однією людиною. Вийти з цього простору інколи буває так само важко, як із коми.

Потрібен був подразник, який перевищив би поріг її збудливості. Який дав би сили зробити крок вперед.

Вона зняла одну кросівку і почала гамселити нею у сусідові двері. За сім хвилин з того боку почувся знервований голос:

— Там що — пожежа?!

Вона не зупинилась.

Двері клацнули і відчинились. Сусід приготувався щось сказати, але, побачивши її, завмер і зробив крок назад. Вона стояла з кросівкою у одній руці і сережками в другій.

— Я забула подякувати вам за новий замок. Не знаю, чи мала б я змогу зараз сама його встановити. Ви дуже мені допомогли.

— Та… я… нічого такого не зробив.

— Ось візьміть. Сережки. Їх не змогли вкрасти, тому що вони були на мені два роки тому. Беріть, не бійтеся: це справжнє золото, 535-ої проби.

— Ви що!

— Це завеликий тягар для мене. А якщо я залишу їх тут, знову можуть навідатись злодії. Я хочу, щоб вони були у вас.

— Н-ні, не треба…

Олена розімкнула пальці — і сережки впали на сусідів килимок.

— Тоді нехай буде так, неначе ви їх знайшли. Йдіть, вас жінка кличе.

— Може, я ще щось для вас…

— А от більше я у вас нічого не прошу. Беріть і йдіть.

Сусід потупцював у коридорчику, покліпав очима, нахилився, підняв золото і втупився у нього.

— Ми дещо не ладили з вашою мамою.

— А ми й тепер з нею не ладимо.

Сусід остаточно переконався, що вона зійшла з глузду, і сховав золото до кишені.

— Я… я збережу їх. Для вас.

Він нарешті пішов до себе.

Олена зашнурувала кросівку, випросталась, перечекала, поки зникнуть мушки з-перед очей, і рушила за межі свого теперішнього світу.

Діалог 535-ї проби виявився фальшивкою. Ще одна дитина виявилась невдячною.