Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

Ліза погладила червону щічку сестри.

— Не треба плакати, люба. Ти в мене така красуня, особливо коли сяєшся від щастя, що Роман Якович просто не міг інакше, як закохатися в тебе. — Ліза промовила ці слова, дивлячись у сяючі очі сестри, але сама не вірила в те, що говорила, геть не вірила, як не вірила й у те, що слова Романа про його кохання до Мері були щирими. Та казати того Мері вона не могла, не могла вбивати щастя в сяючих оченятах сестри.

У двері постукався Ярослав.

— Я не хотів би заважати…

Ліза обернулася до нього.

— Ти не заважаєш, — усміхнулася вона, намагаючись приховати своє занепокоєння долею сестри.

Ярослав поглянув на Мері.

— Вибачте, Meрі, але я б хотів вкрасти у вас вашу чарівну сестричку, коли ви не заперечуєте.

Мері, така щаслива зараз, поглянула на Ярослава без звичної ворожості, більш того — навіть усміхнулася до нього.

— Я не заперечую.

Й уперше входила Ліза до покоїв Ярослава його вінчаною дружиною й відчувала, як тремтить уся від хвилювання. Господинею переступила поріг і завмерла, дослухаючись до схвильованого биття власного серця. І Ярослав… Він, увійшовши за нею слідкома вже без сюртука, а лише в білій сорочці, ґудзики котрої було розстібнуто на широких, засмаглих грудях — він уже не був нареченим, котрий забрав її до своїх покоїв, аби врятувати від невідомої сили, й поводився з нею дуже обережно. Усі ті дні до весілля він навіть пальцем її не торкався, тільки цілував по-батьківськи в чоло та бажав солодких снів, і поряд з ним — сильним та впевненим — вона посинала на диво міцно та солодко. Але ж зараз біля неї стояв її чоловік, вінчаний муж її, котрому заприсяглася належати душею й тілом…

Тілом, котре ніжно тріпотіло від його близькості.

Наталка вкладала на ліжко вишиту шовкову сорочку Лізи, але, побачивши господарів, враз почервоніла, опустила очі й пробурмотіла:

— Я допоможу пані перевдягнутися…

Ярослав відійшов від порога.

— Не треба. Можеш іти. — Він говорив повільно й неголосно, й очі його не відривалися від палаючого лиця Лізи дивним, вогняним поглядом.

Наталка, заробившись уже геть червоною, присіла й швидко вислизнула з господарських покоїв, ховаючи очі.

По тілу Лізи пройшовся дрож хвилювання.

Вона полишилася наодинці з Ярославом.

— Нарешті, — тихо видихнув він, наближаючись й обіймаючи тремтяче тіло Лізи долонями, що були гарячими, мов вогонь, і ледь не впікали своїм дотиком. — Моя дружина…

— Ярославе…

Заплющивши очі, Ліза прилинула до нього, відповідаючи на поцілунок і відчуваючи, як паморочиться голова.

Й відразу ж за вікном оглушливо затріщав грім.

Ліза було сіпнулася, але Ярослав міцніше притулив її до себе, й чорні очі зазирнули до її очей наполегливим поглядом.

— Заспокойся, люба. Усе гаразд.

Він знову поцілував її, цього разу більш глибоко та пристрасно, й поступово Ліза розслабилася, заспокоїлася в його обіймах, повернула поцілунок і потонула в ньому. Й не бачили вони, як у кутку біля вікна повільно, мов з туману, мов з повітря самого, з’явилася постать у чорному й застигла нерухомо, уп’явшись поглядом палаючих пекельною ненавистю чорних очей у подружжя, що цілувалося.

9.

Повільно потягнулися погожі літні дні.

Закохана й кохана, безмежно щаслива поряд чоловіка, Ліза звикала до будинку, господинею котрому була, вчилася любити його так само, як любив Ярослав. Але то було важко. Мов намагаючись завадити їй, будинок починав вишкіряти до неї зуби, й тоді нападався такий страх та морок, що хоч утікай. Їй, мов колись давно Марфі Кажановській, іноді щось таке зрілося по темних кутках, що волосся ворушилося, мов живе, від страху. Але тепер Ліза вже не кричала, вона навіть не зізнавалася Ярославу у тих видіннях, чомусь не бажаючи, аби він хвилювався зайвого, щоби темні таємниці його дому тьмарили своїми химерами те проміння щастя, що зігрівало його серце та душу. Вона ж бачила, як він змінився після весілля, бачила, що він зараз є справді щасливим, і так бажалося люблячому її серцю, аби це щастя в його очах не зникалося ніколи, а продовжувало сяяти, продовжувало наповнювати його й тим самим перетворювати на особливого чоловіка, а саму її тріпотіти від щастя поряд нього.

До того ж вона мала захист.

Хрест старця Софронія.

Й коли не рахувати цих неприємностей, то життя її теклося щасливою рікою поряд Ярослава й кожен день був для них святом кохання.

Маман, потоваришувавши з родичкою Кажановських з Лубен, досить гомінкою молодицею Розою, налаштувалася вчинити в будинку ремонт, геть відсторонивши Софію Григорівну від справ при маєтку. Мері… Мері ж усе глибше занурювалася в трясовину свого почуття до Романа Яковича. Могла годинами сидіти біля вікна, замрійливо спостерігаючи за ворітьми, й що балакай до неї, то навіть і не озветься, уся в думках про Романа Яковича та в палкому очікуванні. А ось тільки вартувало з’явитися його екіпажу, як вона вмент оживає, мов прокидається від сну, й тоді вже сама кого завгодно заговорить, кружляє по кімнаті, мов щеня, щебече щось, мов та ластівочка, а в Лізи серце крається, як погляне вона на сестру.

Роман Якович не любив Мері, і вона в цьому переконалася.

То трапилося у вітальні, того дня, коли Роман Якович запросив Мері з маман на гостину до свого міського будинку. Мері, а разом з нею маман пішли прихопити свої брилики та носики припудрити, а Ліза випадково увійшла туди, коли Кажановський зостався один. Забачивши його високу постать біля вікна, вона хотіла негайно ж вийти, але він зупинив її, опинившись так стрімко поряд і вхопивши за руку довгими пальцями.

— Елізо, зачекайте.

Ліза холодно поглянула в його сірі очі.

— У мене справи.

— А я вас довго не затримаю, — насмішкувато відгукнувся він і, незважаючи на опір, підніс її руку до своїх вуст та поцілував. Але не просто доторкнувся ввічливим поцілунком, а палко, гаряче припався сухими вустами, поцілував так пристрасно… мов коханець.

Ліза сіпнулася назад, але він не відпустив.

— Що ви собі дозволяєте? Я заміжня