Перламутрове порно - Ірена Ігорівна Карпа

— І like touching your lips like a breath… — це або з голови, або від тебе. Дивно, що ти міг би говорити чужою мовою. Ліпше пиши це. У мене на тілі.

Пиши. Цілуй мої груди. Пиши і тремти. Я хочу лінії твого тіла. Хочу відкушувати від них по шматочку. Я труся об тебе, лижу тебе. Низ твого живота без пам'яті напружений. Пульсують жилки.

Do you love me

Do you love me

Do you love me

Do you loveme

Like I love you?

[87]

Атож— бо. Ще й як люблю. Так люблю, що дихатимеш іще важче, ніж тепер. Я зволожую язиком ніжну шкірку твого паху. Ти тихо стогнеш. Я лижу тебе все глибше і глибше. Одну руку просуваю під твої сідниці. пальцями іншої обхоплюю прутень. Не припиняючи лизати, починаю повільно відтягувати ніжну шкірку до основи і назад…

(Нє, ну тут уже все перетворюється на інструкцію з оrаl sех. Вона, кажись, кінцево йобнулася. Це вже умовно-практичний зміст, як сказали би в редакції журналу FHM:)

Ти хапаєш мене за мокре волосся. Хочеш притягти до себе, та я не припиняю. Тепер уже в тебе між ногами моя рука, а язик і губи виграють тендер на прутень. Я ковтну тебе, починаючи звідси. Або кінчиш мені на лице — як захочеш.

Зненацька ти підриваєшся, береш мене під пахви і змушуєш встати. Ти також випростовуєшся на рівні ноги. Штовхаєш мене кудись іти, я нічого не розбираю, аж поки не відчуваю спиною шерехувату поверхню. Кора. І товста гілка. Ти. піднявши мої руки догори, вказуєш їм зачепитися за ту гілку. Я покірно роблю все. що ти хочеш, дивлячись тобі на мокру шию. Кому потрібні очі в такі хвилини? Хіба що коли вони закриті при канонічному закиданні голови на межі екстазу. Атак — шкіра, бганки коло вух. заглибники і отвори в тих же вухах, згин шиї, адамове яблуко, ямки під пахвами, згини ліктів, тоненька шкірка внутрішньої сторони зап'ястків… Зрештою, очі також необхідні, якщо їх пестити язиком. Починаючи від внутрішнього кутика, закінчуючи залізанням під повіку. Тобі таке подобається. Ти стогнеш, аби це засвідчити.

Твої пальці притискають мої до гілки, відтак повільно сповзають руками вниз до грудей, затримуються на них. Зминають їх, відтягують соски, відтак раптово тікають на спину. Злегка подряпуючи її, а то й залишаючи червонуваті борозенки після нігтів, твої руки спускаються вниз до сідниць. Пальці ковзають досередини, залазять мені в піхву, ніби пробуючи плід на дозрілість. Відтак ти просто переломлюєш мене навпіл, як стиглий плід, підіймаєш до себе й різко настромлюєш собі на прутень. Навіщо ж так різко?! Боляче! Ти хоча би зважав на розміри своєї грьобаної біти… Але ти не зважаєш, а просто суваєш мене туди-сюди, то притискаючи, то провертаючи. Очі мені застилає піт. я вже не можу триматися за цю кляту гілку, я от-от відпущу пальці…

Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…

Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.

(From Anonymous)

Inside a broken clock, splashing the wine with all the rain dogs

Taxi, we'd rather walk, huddle a doorway with the rain dogs

For I am a rain dog, too

Oh, how we danced and we swallowed the night

For it was all ripe for dreaming

Oh, how we danced away all of the lights

We've always been out of our minds

[88]

Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.

Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:

1) Ґена

2) Кіт— Рентген

3) Олікс

4) Ілько

5) Синя Борода

6) Коля (друг синьої-бороди)

7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) [89] -

просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.

Через це ми дуріємо і прихильно ставимося одне до одного. Через це я порушую правило самотності Номер Один і називаю цих мало знайомих мені людей «друзі», свідомо отак легковажачи. Не щодня ж-бо група з семи чуваків і одної дівчинки (трансвестита?) виявляється НЕ БИКАМИ. Навіть не справджується історійка з двадцятьма професорами і двадцятьма сантехніками… [90]

Тепер же ми фіґачимо з Артимом найдурнішими місцями в час пік, і сніг летить нам у скло, і вода закінчилася, щоб те скло, як слід, протерти. Інтуїція — мій найкращий порадник. Час від часу Артим каже мені, що значив той чи інший знак. Як правило, запізно. Але ж я, на щастя, жінка, тому інтуїція мене поки рятує. А ще, напевно, рятує нас цілий рій ян-голів-хоронителів, і Боженька скрушно хитає головою, записуючи мій номер машини для чергового крилатого рятівника. Дякую тобі, Боженька, що помагаєш мені, ідіотці, бо розумні і хороші