Заметіль - Ганна Хома
— Звідки ти знаєш?
— Ти не маєш… як би це сказати? Опірності. Вона не виробилась в тобі, бо не було такої потреби. Опірність до людського страждання. Це не те саме, що байдужість… Розумієш, якщо ти теж будеш страждати, якщо ти, дивлячись на мене, будеш страждати так само, як я, — мені буде ще гірше. І нам потрібен буде хтось третій, хто б витягнув нас з цього стану. Інколи від болю я лізу на стінку. Що ти робитимеш в такі хвилини? Що ти робитимеш зі мною?
— Я? Піду за ліками, за лікарем, якщо треба…
— Підеш. Ото ж бо і воно. Підеш спочатку в іншу кімнату, потім на вулицю… Піти набагато легше, ніж залишитися. Ти не звик. Ти навіть не можеш дивитися на директорових дітей.
— Так це ж чужі діти.
— А якби свої? Уяви…
— Ні.
— Бачиш? Тобі навіть страшно таке уявити. Краще скажи мені, ота райська яблуня, я не можу згадати, вона завжди тут росла, чи її тільки вчора посадили?
— Завжди. Тобто в мезозойську еру може й не росла…
Слово за слово — і він знову став тим самим Зеником, яким його звикли бачити усі. І їй знову захотілось ревіти.
(Сама винна. Не треба було його так лякати. Якщо ти почнеш так кожного лякати…
А може котрийсь один… не злякається?
Угу. Помрій.)
— Куди ти так дивишся? — раптом запитав Зеник.
— Той парк… — зірвалось з її уст.
— Оці кілька голих дерев? Ну, це не справжній парк. У нас у Львові є набагато гарніші парки, дочекаємося весни і підемо на екскурсію, бо зараз там бр-р-р… немає нічого гідного уваги…
Але вона ніяк не могла відірвати погляду від кількох голих дерев унизу.
— Оленочко, ну йдемо звідси, дивись, який вітер, він зараз і нас з тобою, і усі ці дерева повалить…
Щось важливе ніяк не могло добратися до, неї крізь вітровали.
— Я вже йду, Зенику, вже йду…
Багато років тому. Задовго до кінця світу.
Він йшов за нею через весь Стрийський парк. Грубас в жахливому светрі, у вичовганих на колінах штанях. Вона ніколи б не звернула на нього уваги, якби він не йшов за нею через увесь парк.
Коли вона різко звернула вбік і він з розмаху гупнувся на землю, це стало логічним завершенням їхньої невеличкої прогулянки. Вона навіть обернулась, щоб послати йому насмішкувате «бувай, придурок».
Він сидів на землі, підібгавши ногу. Не переймався тим, як виглядає в очах інших, не намагався затушувати своє безславне падіння, не гнув десятиповерховими словечками, як зробило б багато її знайомих хлопців… Сидів на землі і дивився просто на неї.
Сміятись перехотілось.
Через тиждень вона стояла майже на тому самому місці в тому самому парку і дивилась, як її компанія від душі лупцює грубаса у жахливому светрі. Сніг під їхніми ногами перетворився на брудне місиво, заздрісно хихотіли подружки-дівчата. А у неї терпли ноги. Тому що був мороз, а ще тому, що той, кого били, не звертав на тих, хто його бив, жодної уваги. Ніби то не йому боляче, а комусь іншому. Падав від їхніх ударів, піднімався і знову падав. І дивився просто на неї.
«Мені потрібна ота дівчина з довгим волоссям…»
Втретє вона побачила грубаса через пару тижнів поблизу своєї школи, і він знову йшов за нею назирці, а вона раз по раз озиралась, щоб перевірити, чи він не відстав, і тільки молилась, щоб мама, охоча до балачок і жартів, нічого не попсувала. Так і сталося.
— Чого ти стоїш, донечко? Зроби своєму кавалерові гарячого чаю. Дивись, як він замерз, поки чатував на тебе попід школою.
— Це не мій кавалер, щоб ти знала! Я його вперше бачу!
— А чий, мій? — І мама розсміялась. Вона завжди знаходила привід, щоб посміятися. Навіть над зовсім не смішними речами. — Ну, ну, не злися. А ти, хлопче, проходь, не соромся, Олена тільки на вигляд така гордовита, думає, як перейняла татові замашки, то їй можна все.
— Мамо!
— Мовчу. А от і чай, і до чаю. Ну хоч познайом нас, Оленко.
— Це Богдан.
— Ага, а казала, що перший раз бачиш?
— Ну не перший, а другий, а яка різниця. І взагалі, мам, в тебе хіба нема роботи?
— Ото хитрюга! Та ти маєш дякувати за те, що я його до нас привела, а ти… Ох, піду нажаліюсь татові.
— Ну і йди. Він, принаймі, не втручається.
Мама знову засміялась.
— Не дивись такими великими очима, хлопче, якого моя дочка бачить лише другий раз, а вже виганяє через тебе рідну маму з хати. Я люблю пожартувати. Наш тато сидить у спальні і дивиться телевізор, хіба можна його зараз відволікати такими важливими справами?.. Все-все, не буду вам заважати…
Але за зачиненими дверима ще довго чути було мамин сміх і примовляння:
— Мамо, я його перший раз бачу… ох і хитрюга…
…— Олено, хто це щойно в нас був?!
— А ти навіть не вийшов і не привітався!
— Я не збираюсь вітатися з невідомо ким. Наступного разу попереджай, коли задумаєш привести гостей, та ще й таких.
— Яких таких!
— Ти чуєш, чуєш, як вона до рідного батька звертається?
