Перламутрове порно - Ірена Ігорівна Карпа

Упс, забула сказати, що власне ця оказія і стала причиною всього цього нашого нічного душу із гівна. Майнес, мій любий друг і колишній хлопець, збирався приїхати до Києва на третій тур виборів, аби відсвяткувати з українцями їх очікувану перемогу (в ній він не сумнівався). Відтак мене запрошувалося до Берліну, коли вже там вийде. Якийсь гівняний Новий Рік для мене взагалі не свято — мені реально пофіг, коли там їхати, 28-го чи 1-го з Києва, такі дрібниці геть не принципові. Для Аскольда все по-іншому. То чого мені не сказати про це?! Ні, натомість ми кажемо:

— ОК, давай я 28-го поїду туди, — (мається на увазі райський острів, де живе його «свята». Втім, там іще живе інша, абсолютно фантастична істота — його син. Новий Рік — то взагалі дитяче свято. Поїхати до сина видається мені правильним. Вони з Аскольдом творили дуже кумедний дует, особливо коли малому робили таку ж зачіску, як і таткові. Проте татко ще й сам не виріс, і хотів дитяче свято відсвяткувати по повній програмі…) — а ти поїдеш у свій Берлін, а потім розберемося.

Тепер він уже взагалі не хоче розбиратися і дає мені мій карт бланш, бо ж він потрібний «комусь іншому, а не мені».

— А тепер слухай сюда, — мені таки вривається терпець. — Зараз я тобі дещо розповім про потрібність. Уяви собі, що в матері є два сина. Один із них — безногий каліка. Інший -здоровий, сильний, красивий. Безсумнівно, каліці мати потрібна куди більше — він просто без неї не виживе. А тим не менше, здоровий син також лишається коло матері, любить її і дбає про неї, хоча в будь яку мить може піти геть, жити для себе і нічим не паритися. Зостається біля неї не за потребою, а за вільним бажанням. Як ти думаєш — відношення якого із синів до матері є справжнішим?

— Ой блін… — Аскольд уже збирається заперечувати, але в мене включається програма «Народна Баба-2» і я не даю йому вставити слово:

— Так і тут, любий мій. Є різниця, хто тебе любить. Жінка-Красива Тряпочка з томно при-відкритим ротиком, вищипаними бровами і типу крутим характером, яка в житті і дня не працювала, не мала на собі жодної відповідальності, окрім природної за свою дитину. Fеmmе a Ноmmе, порожня красива посудина, яку з легкістю може заповнити собою перший-ліпший егоїстичний мен, щоби потім пишатися, яка в нього файна жіночка, її можна носити, як горжетку, — для краси, а при нагоді вона кому треба і в морду дасть, і на хуй пошле (останнє — особливий предмет гордості. Жіночка любить фоткатися з пістолетами і в мокрій маєчці «хакі» на фоні чорної машини).

— Ти…

— Чекай. Уяви собі ситуацію — раптом у тебе закінчаться бабки. Тупо ВСІ бабки. Зі мною ти не здохнеш. Я завжди їх зароблю.

— Та ти мене кинеш наступного ж дня!

— Соси хуй. Я тебе не кину. В мене немає тяги буття кончєною падлюкою. Навіть якби «тебе смертельно ненавиділа, то не покинула би, поки не вилізеш із фінансової дупи.

— Я не вірю тобі…

— Добре, не вір. Але, заради цікавості, провели експеримент зі своєю святою Вікусьою. Перекрий їй фінансовий кисень. Так, не надовго, але прикинься, що по-справжньому. Побачиш, як вона заспіває.

— Ніяк не заспіває. Вона ж могла, як справжня стерва, прийти до мене, коли я їй про все розказав, і заявити: «Так, урод, давай мне квартіру, машину і бабло, іначє тєбє піздєці»

— І який же тобі піздєц?

— А такий, що скаже: інакше хуй підійдеш до дитини. Завтра ж забуде, як тебе звали!

Ой, це вже десь я чула. І бачила краєм ока в американських мелодрамах, під які, часом поплакавши, так любить засинати на канапі моя мама після роботи. Чудові фільми. Там всі кидаються люстрами, помирають від раку, роблять одні одним запари і возять дітей до школи на червоних машинах середнього класу. Я просто зітхаю. Центральноєвропейська ніч навалила на мене всією вагою своїх пишних стегон. Утім, її мені легше зносити, ніж задушливу вологість Екватора. Навіть дуже зеленого і щедрого на ігуан та авокадо. Ґени версус адаптація. Я встаю зовсім мовчки і йду до ванної. Аскольд залишається у темряві один.

Нікуди він від мене не піде. Ми спатимемо тут разом.

Гурт КОНДЕНСАТОР І ВИСОКА НАПРУГА, чи то пак, КВН (не плутати з відстійною грою КВН) вважається у нас альтернативною групою. Ну, типу там, інтелектуали музику роблять, такі собі модні і культові лічності, всі дівчатка від них пісяються і бігають вервечками з єдиним благанням в очах: «Трахни мене!!!» Добрі хлопці (а особливо фронт-мен, бо ж йому найбільше дістається — ах, красунчичок!) не часто знаходять у собі силу відмовити чарівним створінням — ну, і всі щасливі, ясен пень.

Якось їхали собі музики на концерт. У них, як і в будь-яких порядних музикантів, є свій цілий автобус. Щоправда, мікро. А в автобусі телевізор. Шкода, звичайно, що минулися добрі панківські часи гуртів штибу НАРРY МОNDAYS, де автобус ломився від голих хвощ і кокаїну. Такі відчайдушні оргії нашим чувам не по зубам — так, деколи, якісь миршаві (а часом і доволі пишні) фанаточки на задньому сидінні, горілочка і травичка місцевого пок-руту. Та й то те все добро — фанатки, горілка, травиця — частіше в готельному номері. Автобус втрачає свою символічне значення.

— Ну що, пацани, лишився ще у нас якийсь фільм? — потягуючись на незручному сидінні, запитав клавішник.

— Нє-а, — відказали йому.

— А що лишилося?

— От тут… Концерт якийсь… МUSЕ! — прочитав фронт-мен. Що — ставимо?

Робити нічого — поставили. Дивилися трохи, слухали… Десь аж півтори пісні прослухали. А концерт поміж тим охуєнний — Огі§іп ог" Зуттеїту.

— Ой, пацани, шота мєня ета грузіт [60], — сказав клавішник.

— М-да… — погодився саксофоніст. — Єщо пока пєть не начінал, нічо так било…

Дивляться трохи далі. А тоді поволі втрачають терпець, спокій і т.зв. мистецьку толерантність:

— Не, ну ета ващє піздєц!!! Ета што же далжно била у чувака случіцца в жизні, шоби он так пєл?1!

(МUSЕ — одна з моїх найулюбленіших груп. Особливо мене вставляє геніальна манера вокаліста. Такого справжнього драматизму і здатності пускати мурашки по шкірі мені бракувало ще з часів (символічних, соррі, а не історичних) Джима Моррісона).

Виключають МUSЕ, вмикають РМ-станцію. Щоби всьо панятно і не грузило.