Заметіль - Ганна Хома

Раптом хтось постукав у вікно. Він повернув голову — і трубка випала з рук.

За вікном простягалась пустеля. Багато кілометрів пустелі. Бархани врівень з підвіконням. Біле небо. Розпечене сонце.

Дівчина, що в’язне у піску. Але йде вперед. Не озираючись.

Він хоче крикнути, що в тому напрямку нема води, але вітер шпурляє в нього піском, від якого пече у горлі. А дівчина, ніби почувши його, зупиняється і повертає у його бік.

Пишне темно-сливове волосся, відкрита блузка, коротка спідниця. Він хоче сказати, що тут так не ходять, але не встигає. Дівчина підходить до вікна і каже йому, ледве ворушачи пересохлими, потрісканими губами:

— Ти довідався, чи є смерть?

Він мовчить. І вона продовжує:

— Тоді запитай у мене.

— Чи є смерть? — відлунює за ним у порожнечі.

— Ми щойно з нею говорили. Про тебе.

…Богдан розплющив очі. Телефонна трубка лежала на підлозі. Його багаж напіврозпакованим валявся поруч. За вікном — знайомий скверик з лавками, школа, завод «Кінескопів». Усе, як завжди. Ніби він ніколи не покидав рідну домівку. Ніби ніколи не було кінця світу…

Цього разу він міцно стис трубку телефона і зробив кілька дзвінків,

(«Так, я б хотів оглянути квартиру… Скільки ви хочете за неї?.. Добре, я підійду завтра…»)

потім був душ, дві кави, три спроби до кінця розпакувати речі і нарешті — сон, настільки міцний і тривалий, що він не помітив, як зайшло, встало і знову зайшло сонце. Тобто він відчував, що щось діється довкола, але світ його не чіпав.

Зате коли він прокинувся — цього разу остаточно, з ясною головою і страшно голодний, — коли озирнувся довкола,

(печера, вогонь якої сліпить, а дим виїдає очі, доісторична печера, де все вирішував вождь, а тобі залишалось почувати себе захищеним і щасливим, і ти був готовий зносити всі тимчасові незручності, лиш би тебе гладили по голові і обіцяли повернутись. І не наступної зими, а завтра.)

то зрозумів, що не слід було так довго спати.

(Ця печера була справжньою, а не вигаданою, як гадав він колись, зводячи на себе і на свою пам’ять наклеп).

Богдан сів на ліжку. Випростався. Вхопив руками за край укривала. Зусиллям волі змусив себе відпустити укривало. Стискувати кулаки — це ознака слабкості, а він не для цього так довго загартовував себе, щоб зараз піддатися самому собі.

— Приїхав, мій синочку. Дай я на тебе подивлюсь. Змарнів весь, а як засмаг. У нас тут вже всі давно білі, а ти один будеш такий засмаглий.

Богдан побачив на столі недопиту пляшку «Кока-коли». Загляни під кришечку — радять рекламодавці. Не мав потреби цього робити, бо і так знав, що знайде на дні чорну їдку рідину.

Підвівся, схопив пляшку і жбурнув нею у вікно.

Це нічого не змінило. Шибка не розлетілась на друзки, бо пляшка була пластиковою, та й сама пляшка, відскочивши, покотилась йому до ніг. Богдан повернувся до мами Віри.

— ВІН ЗНОВУ ТУТ БУВ?

Мама Віра кинулася застеляти його ліжко.

— Я приготувала їстоньки. Ти напевно там за два роки так заскучив за нашою їжею. Не сердься, я вже накриваю на стіл. Тільки підігрію, бо ти так довго спав, і все вистигло. Я зараз. ТІЛЬКИ НЕ СЕРДЬСЯ.

За три роки до кінця світу.

Після розриву із дівчиною, яку він кохав, у нього з’явилось море вільного часу. І він витратив цей час на розробку стратегії своєї подальшої поведінки. Крок за кроком він розписав план, за яким мав вибратись з печери, куди його з любов’ю засадили близькі йому люди. На мороз і холод. Під проливний дощ.

Звичайно, могло не вдатися. Тисячі людей до нього розпочинали нове життя. Тисячам з них це не вдавалося.

Перше, що він зробив, — кинув інститут. Мама Віра перебувала в крайній стадії шоку. Вона стільки грошей витратила на його навчання, а він узяв і все перекреслив. Забрав документи. На четвертому році навчання.

Другого дня він вимів з холодильника усі продукти.

Мама Віра стояла неподалік і дивилась на нього переляканими очима.

— Віднині харчі купуватиму я сам.

Потім провів генеральне прибирання і повикидав увесь непотріб, котрий люди зберігають у шафах і коморах невідомо для чого. Дім повинен бути чистим і світлим.

Тоді взявся за фізичні вправи, які завжди починав і ніколи не мав сили волі продовжувати довше, ніж один тиждень. Але після заняття, вертаючись повз холодильник, за звичкою потягнувся до нього, щоб щось перехопити. Стримався.

Третього дня зірвався і наївся чебуреків з їдальні навпроти. І конав до вечора.

Звичний світ тримав його в лещатах і не збирався відпускати. Маючи метр сімдесят п’ять росту він важив на той час вісімдесят дев’ять кілограм. Мама Віра була кухарем і з ранку до ночі смажила, тушкувала, випікала і виварювала, а оскільки він був у неї один, то все найкраще, як правило, діставалося йому,

(хоча і в цьому правилі був маленький виняток, але всі воліли його не помічати)

і він звик до такого життя.

Тепер довелося живцем здирати з себе цю багаторічну звичку.

Аж раптом уранці четвертого дня, спостерігаючи, як діти весело ганяють м’яча у дворі, не потребуючи для цього ні заохочень, ні покарань, він зробив несподіване відкриття: усе, що робиш, треба робити