Перламутрове порно - Ірена Ігорівна Карпа

— Хочеш угадати, що я з тобою зроблю, сука? — пробує заінтригувати Сінта.

— Відлижеш у мене? — наївно цікавлюся я.

— Ха-ха-ха! — знову якось пиздувато-театрально закидає голову вона. І що ж ти візьмеї з танцівниці?

А танцівниця взяла ніж.

Інтересно, думаю я, з чого вона починатиме. Покремсає мені пику чи просто відріж цицьки. Так чи інакше, буде купа м'яса, крові й лімфи. А ще сполучної тканини. В цицька же є жир? Мене ледь не знуджує від цієї думки. Це вже так, ніби я з десяти сантиметри дивлюся на екран, де демонструється оргії за сценарієм Рю Муракамі. Всілякі там товсті бліді тітки з вульвами, подібними до свинячої печінки, американці, що запихають смердючі члени в роти японським танцівникам, сперма, кров, вибиті зуби, сеча, героїн і гвоздики. Останні також у дупах чиїхось.

Мені стає геть погано. Таке колись було, коли я порізала палець ножем для кавуна і втрачала свідомість в районі туалету. Якраз була вперше подивилася FIGHT CLUB. А мама випихала мені язика солоними пальцями з рота. Бе-е-е… Мені все млосніше. Якийсь такий безпомічний страх смерті, як то зазвичай буває перед умліванням. Я згасаючим зором осягаю Сінту і її ніж, але слабну не від страху до нього, а з огиди до її язика, що ним вона гаряче заходиться копирсатися мені в носі.

— Наша краса як у сполучених посудинах, — каже раптом Сінта, — від мене відбуває, до тебе прибуває…

Я навіть не встигаю подивуватися тим, як то мого вбогого знання індонезійської могло вистачити на розуміння такої складної фрази. Не встигаю, бо до кімнати заходять іще три особи — молочно-білого кольору, неясної субстанції.

— О, — думаю я, — привиди… Почалося.

Втратити свідомість не вдалося. Шкода, бо люблю я це діло.

Сінта трійці славно-явно не помічає, бо хвацько продовжує вимахувати своїм пєрочінним ножичком.

— Тож, — продовжує вона, — якщо ти перестанеш жити, я почну жити твоєю красою. Повністю-повністю!

Замість того, щоби театрально закинути голову назад і відчайдушне засадити мені ніж під ребра, дівиця робить мені акуратний надріз. Я репетую, не встидаючись. Уявляю, як із мене фонтанами хлюпоче кров. Або навіть не фонтанами, а такими гарними розводами повільно розтікається — як у порізаної Меларі з NАТURAL BORN KILLERS.

(Таке часте апелювання до кінематографу видається мені ще підозрілішим, ніж привиди, що зацікавлено спостерігають за нами з дверей).

Сінта заміряється гострячком ножа в моє око. Іншою рукою стискає мій лівий сосок -напевно, боляче, але той клятий поріз перебиває всю маліну. Якась вона несистематична: то цицьки, то ребра попід ними, тепер уже око.

— Does it hurt, Bitch [31]? — цікавиться красунька.

— Нow about to suck my cunt, bitch [32]? — цікавлюся я. А потім іще додаю кохану фразу з ТЕАМ АМЕRІСА:

— Іt’s not about sex. It’s about trust [33].

Мене дико тягне погиготіти. Певно, корчі передсмертні. Сінта лизати не збирається, і це смішить іще більше. Особливо ця її розгублена мармиза, коли вона нарешті повертає голову до аморфної трійці.

— И-и… Иг! — каже вона щось таке й зіскакує з мене.

Ті троє помалу підходять. Я чую, як ножик, пєрочінний-пєрочінний ножик п" на долівку. Цікаво — це запах моєї крові і страху припросив сюди рестлес спірітів [34], чи Сінтина інтенція занапастити свою душу? От вони й прийшли привітати нову овечку в своєму стаді. Втім, хто їх там знає, мусульман — може! то цілком справедливий durka—durka—Muhammed—Djihad з її боку?!

Майнес, пригадується, розповідав мені про місцевих духів. Про те, як у нього тут ночував на самоті приятель-ґей, котрому всю ніч не давала спати молода яванська жінка з двома дітьми. Не жива жінка, на щастя. Щось там йому наказувала, пояснювала «вчила жизні», Ги, вчити когось жизні після власної смерті -чи ж-бо це не весело? В дитинстві навіть книжечку таку читали — «Жизнь после смерті». Про «свєт в конце тунеля» і все таке. Певно, ці бідаки в якийсь не той тунель були полізли. Майнес тоді ще казав, що на Яві історії про привидів одна на одній сидять і ще одною поганяють.

— Розказують про духів, що падають з дерев, про духів, що перебігають дорогу, про запах крові, який наповнює машину, тільки-но ти в неї сядеш… А ще був один англійський вчитель, одружений з індонезійкою, що, попри всі перестороги місцевих, таки винайняв дешеву хату. Так от. Його жінці — нічого, а сам він з'їхав із глузду, коли однієї ночі його крижаними губами поцілувала мертва стара яванська пані.

— Такіє вот традіциї… — сказала тоді я. -А взагалі, як то ти не знав, що правило номер один в ужастіках — не куплятися на супер-дешеву вартість помешкання. Ти ж за скільки свою хатку винайняв? За копійки! То що тоді хочеш? На тобі — будинок із привидами. Хазяям би тільки здихатися. До тебе ж його також іноземці винаймали, і звалили вони задо-о-овго до того, як скінчився їх контракт. Сидять тепер у своїй Фінляндії, їдять морошки з банок і розказують троюрідним тіточкам, яких їм жахіть довелося зазнати на Яві…

— Гм… — зтіхав тоді Майнес.

— Тут іще просто дуже живе все… — продовжувала я. — Іслам насаджений нібито, а місцеві вірування, — як і мова — сильні, як земля. От і виходить ця нестиковочка постійна.

Майнес мені не вірить. Він взагалі завжди знаходить раціональне пояснення будь-якому паранормальному булшиту:

— Тут сусіди кажуть, що їхні пси всю ніч гавкають на мою хату. Буцімто тому, що коло хати ходять неприкаяні духи. А я кажу, що то тут лазять неприкаяні сусіди! Забембали — дивляться і дивляться в мої вікна. Думають, я тут тримаю секс-рабів і кімнату тортур. А то, що в мене паркан довкола хати — то й узагалі їм вказує на то, що я диявол. Бо нащо би порядна людина ховалася від інших за парканом?! — От ублюдки… Поняття приватності і все таке…?

— Гівно рідке. Але я й сам не хотів того паркана. Попередні власники добудовували в останні дні вже. Не знати, чого…

— Ги. Хотіли, щоби духи мучили тебе незримо для сусідів. «Не дамо цим клятим туземцям ані краплі безплатного шоу!!!»

— Та ну тебе, Като. Чого ти так людей не любиш.

— Я? Та