Метафiзичне Кабаре - Мануела Гретковська
— Ще одна фраза, — обірвав Джонатан Вольфґанґа, — і я стану садистом для самого себе. Стоп. Це твоя змова, спробуй щось порадити собі сам. Я не маю наміру починати дискусії про слонів і черепах. Не знаєте? Була колись метафізична суперечка про те, на чому тримається Земля. Ті, хто гадав, що на чотирьох слонах, то, звісно, відсталі ідіоти, які не мають зеленого поняття про справжню науку. Проте й проти тих, хто переконаний, що Земля сперта на панцирі шести черепах, а не чотирьох, треба боротися, бо вони вкрай небезпечні.
— Найнебезпечніші створіння — жінки. Слони, черепахи, садисти — усе це ніщо порівняно з ними. — Жужу розщібнув вовняний плащ, підставляючи обличчя сонцю. — Я тільки-но позбувся Лейли, а вже у мене загніздилася наступна Самка. — Жужу, не розплющуючи очей, надягнув окуляри від сонця. — Актуальна Самка не така складна, як Лейла, тому я її й обрав, проте теж має непогану білочку. Вона гарна, Вольфґанґ її бачив, її тіло професійне. Кілька разів вона ним заробляла, коли кінчалися бабки. Проте, на своє лихо, натрапила на ірландського сутенера-католика. Замість того, щоб захищати її від конкурентів, той послав її на вулицю, а сам нажлуктився. — «Іди, іди, — каже, — я молитимусь, аби з тобою нічого не трапилося.» — У день Святого Патрика, патрона ірландських пияків, він вийшов із Самкою на прогулянку. Вони підчепили кількох клієнтів, які не хотіли платити. Виявилося, що ці типи були поліцейськими, і заарештували ірландця. Відтак, вйо, екстрадиція на батьківщину. Самка зосталася в Парижі, прибирала в порядному домі у родини. Господар доплачував їй за спальні послуги. Якось Самка залишила в спальні трусики. Вона носить такі малесенькі, мереживні, які ледь натягуються на задок. Господиня влаштувала скандал, набила господареві писок, а Самку обізвала останніми словами і викинула на вулицю. Там я її і знайшов, заплакану, п’яну, вона ледь трималася на чудових ногах перед баром, набитим спокусливими типами. — «Трусики залишила, ну і що, що трусики залишила, було жарко, — схлипувала вона у склянку горілки. — Я могла б залишити щось значно інтимніше, скажімо піхву». Я забрав Самку до себе. Я її виходив, і вона у мене загніздилася. У своїх працедавців вона навчилася вишуканості, — вранці помаранчевий сік, шоколадний хлібець, круте яйце з кав’яром. «Немає кав’яру? Але ж, любий, — випльовує вона те, що зосталося від ранкового кохання, — маємо свіженький кав’яр з тебе. То нічого, що він білий, смак той самий». Вольфґанже, ти поет; нектар кохання, квітки, метелики. Самка має від мене просто кав’яр. Понаносила додому тарілок, вазонів, сукенок і не має наміру забиратися.
— Вона не влаштовує тобі таких скандалів, як Лейла, сцен ревнощів, не має депресії, нервових криз? — спитав Джонатан. — То залиш її у себе, тобі потрібна жінка.
— Потрібна, але не одна. Я не можу довго витримати з однією. Іноді мені на гадку спадає запитання: якщо кохатися із жінкою так довго, аж вона помре, то це некрофілія чи тільки неуважність.
— Ну вибач. — Вольфґанґ переставив своє кріселко в тінь. — Тобі нічого подібного не загрожує. Чи ти когось насправді кохав коли-небудь?
— Так, моїх батьків, тільки вони в тому не винуваті.
Бім-бам, бім-бом, недільні дзвони церкви Сен-Сульпіс доповнили недільний краєвид Люксембурзького саду.
Вольфґанґ Сансауер
5. ХІІ.94 Лондон
4 рю Мандар
75002 Париж
Бебо, Бебо, прошу зателефонувати до мого ветеринара, бо то він опікується моєю душею*, яку я втрачаю, коли на це все дивлюся. Життя, Бебо, можливо, не має сенсу, проте не варто його через це відбирати. Я втратив уже віру в те, що ти можеш мене покохати. Я втратив віру у все, і живу тепер в одноособовому монастирі для невіруючих. Я хотів, Бебо, втекти від тебе, щоб забутися. Ти мене не кохаєш, бодай би у мене виріс додатковий хуй мудрості, ти мене все одно не покохаєш. Кохання не залежить від статі, воно залежить від душі. Збоченцем є той, хто кохає тільки жінок або чоловіків, бо тоді він кохає стать, а не людину. Я кохав би тебе, навіть коли б ти була чоловіком, метеликом, придорожнім каменем. Ти ж шукаєш чоловіка-кенгуру, а не кохання.
Я утік до Англії. Проте не витримав там більше як день. Байрон і Шеллі уже померли, Бебо. Як би там не було, мандрівка на кораблі була романтичною, можна було блювати. Моїм товаришем по мандрівці був загорнутий у довгу білу сукню і тюрбан селянин із Алжиру. Ми стояли, спершись на борт корабля, дивилися на зникаючий удалині французький берег, і араб не міг надивуватися, чого то Англія — острів. Адже християни, як і мусульмани, мали б триматися купи.
Вночі, Бебо, море перетікало в темряву. Маяк у тумані на англійському березі освітлював сам себе. Я побував у Лондоні. Я ходив пабами і музеями. Я намагався забутися. Я оглянув колекцію мумій у Британському Музеї. Усюди боротьба із забуттям; саркофаги щільно вкриті, навіть зсередини, ієрогліфами — передсмертними нотатками, щоб не забути, що сказати вартовим темряви, богові з головою пса, кота, власним обличчям.
Єгипетська книга мертвих. За подвійним Горизонтом сну*