Платформа - Мішель Уельбек
Так у них продовжувалося щодня, аж до першого вересня. Перший раз — вранці, перед тим як йти на пляж; потім вони разом лежали під сонцем. Валері відчувала, як поступово бажання підіймалося в її тілі, тоді вона знімала верхню частину купальника, щоб Береніс могла бачити її груди. Назад вони майже бігли і кохалися вдруге.
З першого ж тижня вересня Береніс віддалилася від Валері, яка одна поверталася додому з ліцею, а пізніше вона почала зустрічатися з одним хлопцем. Валері сприйняла розставання без справжнього смутку; це був нормальний розвиток подій. Вона взяла звичку сама щоранку ніжити себе. Щоразу за кілька хвилин вона досягала оргазму. Це була чудова і проста процедура, яка на весь день заряджала її радістю. Щодо хлопців, то вона була більш стриманою. Купивши в кіоску на вокзалі кілька номерів журналу "Гаряче відео»[17], вона вже знала, як користуватися їх анатомією, органами та різними сексуальними позиціями. Вона відчувала лише легку відразу до їх волосся та м’язів. Їх шкіра здавалася їй товстою і грубою. Зморщена і брунатна поверхня яєчок, занадто анатомічний вигляд головки члена, червоної та сяючої… — в усьому цьому не було нічого особливо привабливого. Врешті-решт, вона все ж таки переспала з одним хлопцем з випускного класу, високим блондином, після вечірки у Пемполі. Великої насолоди вона не відчула. Потім у десятому та одинадцятому класах вона ще не раз спала з іншими хлопцями. Спокусити їх було дуже просто. Досить було одягти коротку спідницю, сукню з декольте або навіть прозору блузку, щоб підкреслити форму грудей, покласти ногу на ногу… Але жоден з цих досвідів не був насправді переконливим. Розумом вона розуміла тріумфальне та солодке відчуття, якого деякі дівчата зазнавали, відчуваючи, як член поринає у глибини їх лона. Але власне вона не відчувала нічого схожого. Так, презерватив, звичайно, нічим тут не допомагав. В’ялий і періодичний звук латексу постійно повертав її до жорсткої дійсності, не даючи її думкам поринути до безкрайнього простору мрій та відчуттів. Дійшовши до випускних іспитів, вона майже зупинилась.
І через десять років, сумно думала вона, прокидаючись у своєму номері «Бангкок Паласу», так по-справжньому і не повернулась до тих експериментів. Ще не розвиднілося. Вона ввімкнула світильник і подивилася у дзеркало на своє тіло. Груди були такі ж тверді, з сімнадцяти років їх форма зовсім не змінилася. Сідниці теж були ідеально округлі, без найменшого натяку на жир. Безперечно, у неї дуже вродливе тіло. Однак перед тим, як спуститись до сніданку, вона все ж таки натягла на себе широкий светр і безформні бермуди. Зачиняючи двері, вона ще раз глянула у дзеркало: її обличчя було якесь невиразне, приємне, але не більше того. Ні волосся, чорне та пряме, що безладно спадало на її плечі, ні карі очі не давали їй ані єдиного додаткового козиря. Звичайно, вона могла б і більшою мірою скористатися своєю зовнішністю… Додати косметики, змінити зачіску, проконсультуватися у пластичного хірурга. Більшість жінок її віку присвячує цьому заняттю щонайменше кілька годин на тиждень. Проте в неї не було абсолютної впевненості, що особисто в неї це щось змінить. У глибині душі жевріло те, чого їй насправді бракувало, — бажання спокушати.
З готелю ми виїхали о сьомій ранку. На вулиці вже було багато машин. Валері кивнула мені головою і влаштувалась поряд зі мною в сусідньому ряду. В автобусі всі мовчали. Сірий мегаполіс повільно прокидався, парочки на скутерах, часто з дитиною на руках у матері лавірували між переповненими автобусами. Легкий серпанок все ще оповивав деякі близькі до річки вулички. Невдовзі сонце своїми променями простромить ранковий туман, стане тепліше. На рівні Нонтабурі міський пейзаж розступився, ми помітили перші рисові плантації. Буйволи, стоячи в багні, не рухаючись проводжали поглядами наш автобус, як, певно, це зробили б і корови. Підсвідомо я відчув деяке обурення з боку екологів з Юри. Вони, ясна річ, хотіли б сфотографувати двох-трьох буйволів.
Перша зупинка — в Канчанабурі, яке гіди завжди характеризують, як веселе та жваве місто. Для «Мішлен»[18] це «найкраща вихідна точка для огляду околиць Бангкока»; путівник «Бродяга» ж говорить про нього, як про «непоганий базовий табір». До програми входила багатокілометрова мандрівка залізницею смерті вздовж цієї річки. Хоч як уважно я намагався слухати пояснення гіда, до кінця так і не зрозумів історію річки Кваї. На щастя, озброєний «Мішленом» Рене уважно стежив за розповіддю і час від часу робив зауваження. У 1941 році японці після свого вступу у війну вирішили збудувати залізницю, щоб з’єднати Сінгапур з Бірмою, а пізніше захопити Індію. Вона повинна була проходити через Малайзію і Таїланд. А що ж робили тайці під час Другої світової війни? А так, нічого особливого.
Вони зберігали «нейтралітет», повчально присоромила мене Сон. Насправді, продовжувала вона, Таїланд уклав з Японією військову угоду, не оголошуючи, проте, війну союзникам. Це була на диво розумна тактика, яка ще раз довела чинність так званого спритного розуму, що дозволило країні протягом більше двох століть, перебуваючи затиснутою між могутніми французькими та англійськими колоніями, не підкоритися жодній з них і залишитися єдиною державою у південно-східній Азії, яка жодного разу не була колонізована.
Як би там не було, а в 1942 році почалися будівельні роботи біля річки Кваї, до яких були залучені понад шістдесят тисяч англійських, австралійських, новозеландських та американських військовополонених, а також безліч азіатських примусових робітників. У жовтні 1943 року дорога була збудована, але шістнадцять тисяч військовополонених знайшли тут свою смерть через голод, хвороби, несприятливий клімат та природну жорстокість японців. Пізніше авіаційні бомби союзних військ зруйнували міст через Кваї, важливу ділянку інфраструктури дороги, яка таким чином стала непридатною для користування. Коротше кажучи,
