Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

Мені залишається лише змиритися. Сподіватися... і попросити дещо.

− Ви видалили з моєї голови всю інформацію про наш рідний Всесвіт на випадок, якщо мій розум захопить чужинець, − вимовляю я хрипко, опустивши голову і стиснувши кулаки. Відчуваючи на собі пильний погляд Са-арда. – Але ж на вашому кораблі, напевно, теж дуже багато інформації, яку не можна віддавати в руки чужинцям. − Правильно?

− Так, правильно, − відповідає він.

− Отже… ви не могли не передбачити варіант, як уберегти корабель від захоплення, якщо раптом з вами двома щось станеться. Думаю… це може бути щось на кшталт програми самознищення, яка запуститься за певних умов. Я права?

− Я вражений твоєю кмітливістю, − похмуро хмикає на-агар.

− Отже, права, − судомно зітхаю. – Це буде дуже боляче для мене? Можете показати мені якийсь спосіб безболісно… пройти через це, на випадок, якщо ви не повернетеся? Якщо у вас, звичайно, немає із собою запасного скафандра, щоб узяти мене із собою.

− У мене є ідея краще, − і чому його усмішка тепер майже весела? Що такого кумедного я сказала?

− Яка?

− Скоро дізнаєшся, − видає мені Са-ард, знову зосереджуючись на їжі.

І от що б це могло означати?