Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

− Все чисто, Ш-ш-шоа, − вимовляє змій старший, ретельно скануючи територію, що їх цікавить, з різних ракурсів і в різних спектрах.

− Прийнято, − озивається його брат.

− Це і є перша точка висадки? − питаю я тихо, ще кілька секунд поспостерігавши за роботою хвостатих.

− Так, − киває Са-ард, повертаючи до мене голову. − Ш-ш-шоа-дар пробуде тут дві-три стандартні години, збере всі потрібні нам зразки, а потім відправиться до наступної локації. У загальному рутинна робота. Якщо все пройде у штатному режимі.

Замислившись, я знову мимоволі вдивляюсь у ландшафти чужої планети. Намагаючись зрозуміти, чому вони мені раптом почали здаватися такими знайомими. Наче я їх уже бачила.

− А як ми все це можемо спостерігати? І за самим кораблем? − киваю я на ту голограму, де в космосі завис величезний хижий скат. Тільки тепер помітивши, що ракурс помітно змінився.

− Зображення йде з наших безпілотників, − чую я у відповідь, і тільки в цей момент помічаю, що Са-ард тепер практично височить наді мною. На мої коліна несподівано лягають великі руки, стискають на мить, а потім раптом починають розводити їх в сторони, дозволяючи чоловічому торсу безперешкодно втиснутись мені між ніг.