Право на другий шанс - Тая Смоленська

- Тобі зі мною не змагатися, сисунець. Де ти, а де я? - сміється йому в обличчя він, Артем же стискає губи, з останніх сил стримує себе, щоб не накинутися на Весеніна.       
 
Але знає, що після цього його точно чекають неприємності і тоді мені ніхто не допоможе . 
 
- Ох, зачепила ж ти мене, Поліночко. Але вір, я зроблю все, щоб ми були разом, - солодко посміхається мені.       

Я ж не проти плюнути йому в обличчя. Хворий покидьок.                 
 
Варто дверям за спиною Весеніна зачинитися, як я забуваю про все на світі і біжу в кімнату дочки. Завмираю на порозі, побачивши свою сплячу красуню. Повільно починаю заспокоюватися, а ще нарешті дозволяю сльозам вирватися назовні. 
 
Я проходжу в кімнату і сідаю в крісло біля ліжка. Не можу поворухнутися або погляд відвести від дочки.             
 
Через якийсь час мою увагу привертають глухі кроки поруч. Чужий парфум проникає в ніздрі, розноситься по кімнаті. Я різко повертаю голову до дверей і серце пропускає удар, коли помічаю на порозі Артема.          
 
У скронях стукає, в вухах стоїть гул. Він зараз подивиться на неї і точно все зрозуміє. Я так боялася цього, і ось неминуче сталося. 
 
Артем виглядає спокійним. Ледачою ходою підходить до ліжечка. З дивним поглядом дивиться на сплячу дочку. Я ж боюся навіть дихати. Серце б'ється наче божевільне. Голова починає паморочитися, кисню не вистачає.                           
 
Мені потрібно щось сказати, але язик заплітається.       
 
- Скільки їй? - якось недбало запитує він і дивиться на Ганну так, немов вона йому неприємна. 
 
- Майже два рочки, - брешу я, щоб Артем не зміг зіставити дату її народження з датою розлучення. 

Я навіть не знаю як він відреагує, коли все розкриється. А те що дізнається навіть не сумніваюся. Тому що коли брешеш в чомусь, потрібно бути готовою що через рік або десять, а правда все одно спливе назовні. 
 
- Батько де? - так само байдуже запитує він.       
 
- Не знаю, - тисну плечима.                                 
 
- На тебе схожа, - він робить крок назад від ліжечка і переводить погляд на мене. 
 
Розглядає так, немов до цього не бачив. І в його погляді такий вир емоцій, що на мить мені здається що це сон. Жалість? Біль? Злість? Або ж я просто розучилася читати Артема?