Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

А я думала, що з цією поломкою їм не впоратися під час польоту. Наївна.

Са-ард віддає голосову команду і «роботи» зупиняються, даючи нам можливість потрапити в кімнату управління. Доводиться лізти через дірку. А з іншого боку я одразу бачу Шоа-дара, який зосереджено копирсається у розкритій панелі. Помітивши нас, він одразу звертає всю свою увагу на мене.

− Прокинулась? – вискалюється в ікластій посмішці. Окидає мене уважним поглядом. – Як рука?

− Дякую, добре, − киваю ніяково.

Сказав би мені хтось, як поводитися з інопланетними змієхвостими чоловіками, один з яких мене купив, а другий встиг… відлюбити на столі. І від яких тепер повністю залежить моє життя.

− Що з панеллю? Зможеш-ш-ш, полагодити? – цікавиться в брата Са-ард.

− Так, − впевнено киває той. − Це займе трохи часу, але с-с-складнощів я не бачу.

− Гаразд. Тоді зроби невелику перерву. Пояснимо Ж-шені її обов'язковості на наш-ш-шому кораблі.

− З задоволенням, − ще ширше посміхається Шоа-дар, залишаючи панель і рухаючись до мене.

− А мої права ми теж обговоримо, так? – мимоволі відступаю я на крок. Потім ще... А потім раптом натикаюсь спиною на щось тверде. На плечах стискаються чоловічі долоні, ще тісніше притягуючи мене до чоловічого тіла позаду.

− Обов'язково, − вкрадливо тягне Са-ард, обпалюючи моє вухо гарячим подихом. − Мож-ш-шемо навіть продемонс-с-струвати.