Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

Перепочивши секунду, я змушую себе, звиваючись вужем, заповзти всередину. А потім, позадкувавши та діставши ногами до протилежного краю отвору, зависнути над ним і рукою дотягнутися до кришки, щоб її закрити. Ніякої користі не буде від цих хованок, якщо наги одразу зрозуміють, куди я залізла?

Кришка на моє щастя знову защіпається, занурюючи мене в напівтемряву закритого тісного простору. Тішить тільки те, що змієхвості братики сюди, швидше за все, ніяк не протиснуться. Надто вже величезні й широкоплечі.

Тепер треба відповзти якомога далі. Щоб мене не побачили, якщо заглянуть сюди. Ну і в ідеалі потрібно знайти, в яку щілину забитися на якийсь час, щоб перечекати бурю. Са-ард щось там казав, що через тридцять дев'ять годин вони кудись прилетять і буде перша точка висадки. Може, мені вдасться протриматись цей час, а потім втекти з корабля?

Все це треба буде виважено обміркувати. Але спершу сховатися.

Ганяючи в голові подекуди схожі на маячню думки про те, як виживатиму на якійсь безлюдній планеті без їжі, води й повітря, і щосили намагаючись не шуміти, я повільно повзу геть на трьох кінцівках.