Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

– Підійди та покажи себе, – каже ящір.

Я точно сплю. Цього не може відбуватися зі мною насправді. Не буває ящерів, що вміють говорити. І змієхвостих ельфів теж… не буває. Маячня все це!

Але спина вже випрямляється, губи згинаються в сором’язливій посмішці.

Свідомість затоплює панікою, коли тіло слухняно виконує наказ. Губи самі по собі продовжують усміхатися, погляд спрямовується на сталевого, що спостерігає за мною з крижаним інтересом. А ноги вже несуть уперед.

– Щаслива бачити вас, мій пане, – вимовляю чужим незнайомим голосом. Ніжним і мелодійним, з легкою чуттєвою хрипотою. – Чим я можу порадувати вас?