Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

− Хто тут? Чарпатчхе, це ти? − ледве впізнаю свій тремтячий уривчастий голос.

Тут однозначно хтось є. От тільки я чомусь дуже сумніваюся, що це наша, колишня пасажирка. Ніколи її присутність мене так не виморожувала. А зараз… я наче знову в тому сні, де мене крізь двері в пітьму штовхали.

− Ні. Чарпатчхе, на моє розчарування, недостатньо сильна, щоб проникнути під щити твоїх на-агарів, − чую я раптом незнайомий жіночий голос. – Тому я вирішила, що настав час мені особисто з тобою познайомитись.

Тіні в кімнаті ніби згущуються, а потім раптом чорною ртуттю починають стікатися в центр, лякаючи мене до панічного дрожу. Так не має бути! Просто не може. Але я на власні очі бачу, як темні струмки збираються у великий чорний потік, а той раптово лопається і переді мною розтікається безпросвітна темрява, ніби розпорюючи простір, відкриваючи сяйнисту дірку, з якої виглядає голодна безодня.

Боже. Що відбувається? Може, я й досі сплю? Може це чергове видіння?

Вона з'являється з цієї діри. Випливає, немов чорний лебідь, плавно ступивши білими босими ногами на підлогу каюти.

− Ну, привіт, Женю, − посміхаються чуттєві червоні губи. Білолиця незнайомка схиляє голову набік, через що чорне, як зоряне небо, волосся важкою хвилею лягає на пишні груди, ледь прикриті прозорою темною сукнею.

− Добрий день, − на автоматі відповідаю я. І тут же, мотнувши головою, хмурюся: − Хто ти така?

Це створіння сприймається дуже дивно. Попри досить людські риси, вона здається ще більш чужою, ніж Чарпатчхе. Більш чужинською і страшною. Але якщо вдуматись, мені дуже складно скласти для себе загальне враження про її зовнішність. Деталі наче вислизають від уваги. Вона вся ніби виткана з темряви та мінливих ілюзій.

− Я та, хто може допомогти тобі повернути твоє справжнє тіло, − заявляє незнайомка, повністю вибиваючи ґрунт з-під моїх ніг.

Добре, що я сиджу. Інакше точно впала б.