Їхня кохана лялька - Алекса Адлер

− Гаразд. Так, ми не дуже ладнаємо. Вона… надто авторитарна. Справжній тиран. Мати повернута на своїй кар'єрі. І вона твердо впевнена, що я буквально зобов'язана піти її слідами. І зовсім відмовляється бачити мене окремою особистістю, що має право на власну думку, власні рішення, ну й звісно, на власне життя. Я спочатку, поки була дитиною, намагалася їй догодити, потім, коли стала підлітком, почала потроху бунтувати... ну і в результаті стався катарсис, після якого я висловила все і пішла з дому остаточно. Після сварки, яку ти можливо і бачив, ми з нею більше не спілкувалися. А Чарпатчхе вчора повністю відтворила той образ, який мала моя мама того дня. От мене і пересмикнуло так сильно.

− Ти кажеш-ш-ш, що піш-ш-шла з дому. Чи може таке бути, що твоя мати не дізнається про нещасний випадок, що трапився з тобою, і не подбає про твоє тіло?

− Навряд чи. Їй мали повідомити, як тільки мене знайшли. При мені були документи та телефон… це такий засіб зв'язку. Якщо тільки мене непритомну ніхто не обікрав.

Ця думка захоплює мене раптовою хвилею паніки. Боже. А й справді. Хіба мало хто міг знайти моє бездушне тіло там, посеред поля.

− Не думай про це зараз, − на моєму підборідді стискаються чоловічі пальці. Са-ард повертає мою голову до себе. − Ти нічого не можеш-ш-ш змінити поки що. Тому зосередься на сьогоденні.

− Сьогоденні? – здіймаю брови.

− Так. На тому, що відбувається тут і зараз. З тобою. З нами.

− Гаразд, − видихаю зачаровано.

Усміхнувшись куточком рота, він тягнеться до мене. Наші губи торкаються. Так ніжно, що моя душа завмирає й тріпоче.

− Ми справжні, Ж-шеня. Вс-с-се це справжнє, – солодкою обіцянкою стелиться оксамит його голосу. І щоб там розум не шепотів, серце вірить моєму спокуснику, як не вірило ще нікому.