Хроніка королівського відбору - Агата Задорожна

 – Ох, усі ви тут, мої любі! Як приємно вас бачити! – вона сплеснула руками, оглядаючи столи, завалені брудом, шматками риби, сирого м’яса і очистків від овочів, а подекуди – і стравами, які куштуватиме принц. – Виглядає все просто неймовірно, і я впевнена, що його високості вже не терпиться вас побачити.. Тож поспішіть, і залишайте свої страви тут – їх доправлять нагору. А самі ви, мабуть, хочете переодягнутися? 

Наречені дружно закивали. Йовіла також – передня частина її сукні де-не-де була заляпана кров’ю. 

Для того, щоб завершити усі приготування, їм знадобилося не більше, ніж пів години. Після цього вони хутенько позалишали свої страви і дуже швидким кроком попрямували геть із палацу. 

 – Думаю, ми можемо де з ким попрощатися вже зараз, – Аніт Канська дорогою кинула швидкий погляд на Лотті. Та, попри свій дворянський статус, чомусь не заслужила прихильності герцогині. – Я би сама краще вмерла, ніж представляла щось таке королівській родині. 

Лотті гордовито змовчала. Можливо, вона сама розуміла, що випробування їй не пройти, а, можливо, просто не хотіла витрачати на Аніт слів. Але вступила інша дворянка, Клариса Як-її-там, у якої шансів на перемогу було не більше, ніж у Йовіли. 

 – Аніт, ти би стулилася трохи. Твої коментарі вже починають втомлювати – і це не я одна так вважаю.  

 – Так, і справді! Думаєш, ти краща за нас, тому що знаєш принца? – ще одна чаклунка Ремія підняла голову. – Принаймні, ніхто з нас не намагається вискочити заміж за свого кузена. 

Та струна напруги, яка висіла натягнутою протягом всього відбору, і яку всі дуже обережно оминали до цього, нарешті порвалася. 

 – Хто ти така, щоби зі мною розмовляти? – запитала Аніт наче спокійним голосом. Та він не міг обдурини ані Йовілу, ані інших наречених. Під ним бриніла справжнісінька лють. – Магічка без роду і племені, думаєш, в тебе є шанси стати королевою? А якщо таке і трапиться, всім порядним людям доведеться тікати до Алії чи ще кудись… 

“Ще кудись” Аніт сказала таким тоном, наче і Алія, і усі сусідні королівства бути тими місцями, де вона би не хотіла ступати і ногою. Акулина скривилася, але змовчала. У такій атмосфері тринадцять наречених принца переодягаглися і самостійно пішли назад до палацу. Камердинер за ними чомусь не прийшов. 

Коли перед ними знову з’явилися шпилі палацу, Йовіла помітила, що Амелія якось дивно озирається по сторонах, наче вишукує когось у невеликому натовпі наречених. Та й взагалі виглядала воячка якось неспокійно, тож Йовіла поволі підійшла, торкаючись чужого плеча, щоби привернути увагу. 

Амелія здригнулася і озирнулася до Йовіли з піднятою рукою, як наче збиралася застосувати до неї якісь чари і зупинилася тільки в останню мить. 

 – Усе гаразд? – запитала Йовіла, піднімаючи брови. 

 –...ні, – ледь не прошепотіла Амелія через кілька митей мовчання. – Не зовсім. Ти не бачила Селестії? 

Йовіла заозиралася по сторонах. Вона була впевнена, що помічала її копицю білявого волосся у гуртожитку, та й наче щойно ось чула її голос. Але вона не могла пригадати, що та говорила чи де стояла. 

 – Так? – невпевнено відізвалася Йовіла. 

 – І я наче так. Але наче і ні. Розумієш? 

Йовіла розуміла. Можливо, це були якісь чари. А, можливо, вони обидві надто напружилися і бачили дивні речі там, де їх не було. 

 – Я точно бачила її дорогою до гуртожитку, – впевнено сказала Йовіла. Це вона справді пам’ятала – не було жодних сумнівів. А ось далі… Вона не звертала багато уваги на дівиць навколо; надто була зайнята тим, щоб знайти чисту сукню і самостійно перекрутити зачіску. 

 – І я наче бачила, – з краплею полегшення сказала воячка. – Але зараз її немає. 

 – Може, повернулася до гуртожитку? – здається, це Амелію не заспокоїло. – Ми скажемо Вітану, як тільки прийдемо до зали, – тихенько сказала Йовіла, нахиляючись до чужого вуха. – Він розбереться. 

Але сказати Вітанові вони нічого не встигли. Панна Орс, вже у новій сукні, що в діаметрі була такого самого розміру, що й коридор, наче спеціально під нього і кроїлася, підхопила їх на самому вході. 

 – Ох, любі панянки, ви постаралися на славу! Усі страви вже виставлені посеред зали, і аромати… неймовірні!

Йовіла також підозрювала, що суміш запахів риби, печених тельбухів і заварного крему мала створювати щось неймовірне – навіть у такому великому приміщенні, як одна з тих обідніх зал, у яку їх завела розпорядниця. 

А там і справді сидів принц. А ще придворні, дворяни, фрейліни її величності і, звісно ж, сама її величність.

А ось ні Вітана, ні Яра Йовіла не бачила, хоч їхні люди і вишикувалися попід стінами і уважно вглядалися у шеренгу наречених. Цікаво, скільки про вбивства знали вони? Більше, чи менше за саму Йовілу чи, скажімо, Амелію? 

Посеред кімнати, в якій водночас могли би вальсувати щонайменше сотня пар, скромно стояли тринадцять невеликих столиків із терелями, накритими срібними клоше. На кожному столику примостилася і табличка із іменем конкурсантки. 

 – Розійдіться до своїх столиків, панянки. Зараз принц буде куштувати те, що ви для нього приготували, а згодом ви представлятимете страву та розповісте нам усім, чому ви обрали саме її. І, звісно ж, ми оберемо, хто має покинути конкурс.