Проклята наречена і таємниці Пагорбів - Олена Гриб

– Погоня була, так… – підтвердила Лисиця. – Пані Ні ганялася за мною з палицею. І перестрілка – якісь хлопчаки стріляли в нас із рогаток. Старий надгробок я ненароком звалила, непристойних слів зопалу наговорила, а ось демонів і наркотиків не пригадую…

– А краплі заспокійливі пам’ятаєте? Ви їх відібрали у першої-ліпшої пані з майдану Троянд і накапали пані Ні.

– Не може бути! – ахнула Меліса.

– Може. Начальник поліції збирається оголосити вам подяку за доказ у справі про торгівлю наркотиками.

– Бідолашна старенька… Зате я тепер знаю, де десять років тому жив чистокровний шесс, і знаю, що він живий досі, інакше Татко Зік та його скажені родичі не намагалися б зробити з мене решето. Ну що, готові поділитися своєю історією, Джі Ліне? Я була чесна. Чим відповісте?

Князь покосився на вугілля, в якому зрідка спалахували останні іскорки, відсунувся на край дивана.

– Не хочете сісти ближче? – запропонував Мелісі. – Незвично говорити про таке на повний голос.

– Ви в курсі, що мінімум за три години їзди звідси немає жодної людини? – Деколи Лисиця зовсім не розуміла людей. – Хто вас почує? Дороги покинуті, цей мисливський будиночок розвалюється! Навіть маршрут кряч пролягає осторонь.

– Але там кінь. – Джі Лін вказав на вікно, за яким виднілася залита місячним світлом галявина.

– І він, звичайно ж, розбалакає вашу таємницю всій окрузі.

– Чужий кінь. Третій. Зайвий.

Лисиця схопилася, припала до вікна, не боячись бути поміченою.

– Давно? – запитала з придихом.

– Щойно побачив. – Джі Лін приєднався до неї. – Не розсідланий. Вибачте за нескромне запитання, але ви коли-небудь… Е… У вас певна репутація, проте не думаю, що ви можете…

– Хочете знати, чи мені доводилося вбивати? Ні. Битися? Так. Всерйоз? Ні. Що дає кров лінг? Витривалість, швидкість, трохи зайвої сили та багато проблем у несвідомому стані, але вам це не загрожує. Нічого надприродного, князю. Скаженого вовка я не зупиню і вас у рукоборстві не здолаю. Щось іще?

– Я лише хотів попросити вас залишитись у хатині. Чому ви нервуєте? Чужий кінь не обов’язково означає проблему.

Меліса опам’яталася. Вона ненавиділа сюрпризи, а цей застав її зненацька. Глуш, вогонь, приємна компанія, передчуття швидких відповідей… Останні години Лисиця провела як у казці і геть-чисто забула, що за зробленими з колод стінами таїться світ, до якого не можна повертатися спиною.

– Я в нормі, князю, і я не випущу вас туди без зброї. Це мисливський будинок, у ньому має бути хоч щось.

Джі Лін припустив, що старі рушниці є або на горищі, або в підвалі, але дихати пилом необов’язково – він прихопив револьвер.

– Із цього й треба було починати! – гарячково вигукнула Меліса. – У мене жіноча дрібнокаліберна дурня, на неї краще не розраховувати. До речі… Як щодо замкнутися і почекати до ранку? Це не боягузтво, князю. Самі знаєте, ваше життя цінне, особливо в нинішні неспокійні часи. І… – Вона повела носом, принюхуючись до принесеного вітром запаху. – Гас. – Потяглася до вікна. – Дуже весело. Якийсь псих вирішив влаштувати пожежу? Він же пів лісу спалить!

Джі Лін відштовхнув її, притиснув до стіни й обережно пхнув не до кінця прикриту стулку. Місяць блиснув на склі, і тієї ж миті воно розлетілося на друзки від близького пострілу.

– Не поранились? – Лисиця відчувала, як напружені м’язи князя, і не могла не думати про те, що в його житті напевно ще не було таких халеп.

Втім, і в її теж.

– Треба забиратися звідси. – Джі Лін зберігав дивовижну холоднокровність. – Їх щонайменше двоє, і вони не налаштовані на діалог.

– Троє. – Серце билося від спогадів про кулю, що ледь не досягла мети, проте Меліса вперто нагадувала собі про свою репутацію. Всі довкола впевнені: напівкровка Стау пройшла вогонь, воду та половину «гарячих точок» на карті Валесії. Треба підтримувати міф! – Один із рушницею, другий обливає будинок гасом, третій нишпорить на горищі. Чуєте, як сопе?

Князь штовхнув інше вікно, і постріл гримнув негайно.

– Не чую, але охоче повірю вам на слово. Проте якщо там хтось є, він не міг увійти після нас.

– Сховався? Думаєте, ці, – Лисиця кивнула вбік лісу, – викурюють його, а ми лише потрапили в неправильне місце і в неправильний час?

Вогонь спалахнув тої миті, коли люк у стелі відкрився і на килимок біля вбитих у стіну скоб лантухом впав худий довговолосий обірванець – яскраво рудий, як шесс на старих картинах.

– Хао ліки? – запитав він слабким голосом. – Ти римкон нетагіла?

Запилена рушниця прилетіла слідом і вдарила його по голові, змусивши замовкнути.

– В підвал! – гаркнув Джі Лін, хапаючись за велику мідну дужку і піднімаючи люк у підлозі.

– Гаряча буде нічка, князю? – Лисиця перевірила рушницю і вдоволено хмикнула, побачивши, що та заряджена. – Не глянете двері? Я зніму стрільця. Слово честі, це не хвастощі.

– Не марнуйте кулі, ще знадобляться. Є інший вихід. Довіртеся мені!