Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Доводиться дійсно вставати, з жалем нести все своє добро з тераси та, знявши вже не потрібний у приміщенні теплий кардиган, слідувати за Жозелін.

Варто нам вийти з покоїв, як переді мною витягуються в струнку двоє гвардійців, а помічниця чоловіка на мій здивований погляд відповідає коротким:

– Охорона. Так треба, сьєро.

Ну якщо потрібно… Щось мені вже недобре стає від передчуттів. Чого цьому Лаяре знову треба від мене?

А в кабінеті перше, що я помічаю це те, як різко повертається на звук відчинених дверей мій Рок, і те, наскільки він зараз злий. Сила адаміра Шаєра накочує бурхливими важкими хвилями, іскриться на шкірі, і я відчуваю справжнє полегшення від усвідомлення, що для мене вона абсолютно безпечна. Краєм ока відмічаю і те, що в приміщенні є ще присутні, але свідомо дивлюся тільки на чоловіка. Бо гостро відчуваю, що демонструючи, наскільки вся моя увага належить особисто йому, я зроблю своєму пов'язаному дуже приємно і хоч трохи тим заспокою.

Правила куардівського етикету не забороняють пов'язаним жінкам спілкуватися зі сторонніми чоловіками. Але вважається поганим тоном, якщо при зустрічі зі своїм пов'язаним в компанії з іншими чоловіками спершу не потішити власницькі інстинкти свого супутника життя, дочекавшись, коли він сам зверне твою увагу на своїх співрозмовників і запросить тебе до розмови. От я й тішу старанно. Мені ці чудернацькі правила зараз дуже подобаються. Бо я аж ніяк не хочу бачити того, хто сидить у кріслі для відвідувачів.

− Ти кликав мене? – питаю з м'якою усмішкою, без страху вдивляючись у вже такі рідні чорні очі.

От, бачиш, любий? Інші для мене не існують. Особливо ті, хто настільки тебе роздраконив.

− Так, Міє, − вираз його обличчя майже відразу пом'якшується. У погляді спалахує ніжність і схвалення. Приємно. − Підійди до мене.

Це я з радістю, бо стає все складніше не відчувати на собі пильний погляд його візитера. Швидко перетинаю кімнату, обходжу стіл, за яким сидить Рок і, взявшись за його протягнуту долоню, дозволяю чоловікові посадити мене на коліна. М-м-м, ось тепер майже добре та спокійно.

− Міє, ти ж пам'ятаєш сьєра Ескаєра Лаяре? – з кривою усмішкою цікавиться Рок. – Він сьогодні виторгував у мене згоду на цю зустріч із тобою. Приділиш пару хвилин своєї уваги нашому... шановному сусідові?

Мій мозок на секунду підвисає. Виторгував? Це як розуміти? І скільки ж коштує зустріч зі мною? Бридко якось звучить... і мені величезних зусиль коштує не поспішати з висновками.

− Так, Року, я пам'ятаю, − вимовляю рівно, не знаючи навіть, що думати, і повертаюсь до цього самого сусіда. − Доброго дня, сьєре Лаяре.

І тільки тепер я помічаю, що на підлозі поруч із ним стоїть на колінах і зі скутими руками… Емарі. Поки я йшла, її взагалі не було видно за кріслом Ескаєра. Та я й не дивилася... А тепер у мене від шоку очі на лоба лізуть. Колись розкішна жінка застигла, витягнувшись у струнку з болісною гримасою на блідому обличчі. М'ята сукня, скуйовджене волосся, шалено пульсуюча жилка на шиї. І вираз тваринного жаху в очах.

− Вітаю, прекрасна сьєро Соломіє, − чемно посміхається мені той, хто ще тиждень тому вважав, що я маю йому належати. − Думаю, цю особу ви також пам'ятаєте. І, можливо, знаєте, що ваш пов'язаний адамір Шаєра оголосив цю жінку в розшук за просто непристойну величезну винагороду.

Я здивовано скидаю брови. А я тут причому? Повертаюсь до чоловіка, щоб побачити, як той з досадою кривиться.

– За нашими законами, адаміри за доведений замах на членів своєї сім'ї, або загрозу їхньому життю, мають право страчувати винних без судового розгляду. І якщо раптом хтось ловить такого злочинця, поданого у розшук, і відмовляється від обіцяної винагороди, то може вимагати натомість рівноцінну послугу. Сьєр Лаяре зажадав нагоди поговорити з тобою. Ти можеш відмовитись, це моє зобов’язання, а не твоє.

Ого, як усе складно. І як мені тепер вчинити? Яке моє рішення найбільше сподобається чоловікові, я дуже легко можу здогадатися. Але, що мені робити з власною розбудженою цікавістю?

Кілька секунд я задумливо витріщаюся на точку десь високо над головою цього… візитера. Потім на його такий незвичайний... презент. Ловлю на собі затуманений і сповнений неприхованої ненависті погляд Емарі. Вона навіть якщо кається, то лише в тому, що попалася. І точно вбила б мене, якби мала змогу.

Зітхнувши, притуляюсь головою до плеча Рока. Він похмуро дивиться на свою колишню коханку і в ту ж мить вона, закотивши очі, стікає на підлогу непритомною масою. І чому мені її зовсім не шкода?

Рука чоловіка на моїй талії злегка стискається зігріваючи силою і відчуттям безпеки, і я звично вже накриваю її своєю долонею, гладячи сильні пальці. Такою нехитрою ласкою дякуючи за турботу.

От як у ньому це все поєднується? Разюча чуйність до моїх емоцій, готовність розв'язувати будь-яку мою проблему, вміння заспокоїти однією своєю присутністю, і пекучі власницькі ревнощі, на які іноді чисто по-жіночому хочеться образитися?

Але я хочу навчити його довіряти мені. Отже, образи геть. Буду вищою за це.

− Мені неприємно, що зустріч зі мною купують, − нарешті вимовляю спокійно, переводячи байдужий погляд на Ескаєра. − І я схильна вам відмовити, сьєре Лаяре.

І при цьому зміщую долоню Рока трохи нижче, прикриваючи нею свій живіт, і показуючи цим жестом, наскільки беззастережно довіряю свому чоловіку. Демонструючи, кому належу я та моя дитина тепер.

Карі очі того, хто мало не зламав мені життя, здивовано розширюються. Не лише від моїх слів. Хоч він і тримає маску дуже ретельно, я відчуваю, наскільки Лаяре... заздрить?

Шкодує про те, що міг би мати? Але ж не міг. З ним би я ніколи такою не була. Він не Рок.

− Сьєро Соломіє, − починає, хмурячись. – Вибачаюся, якщо образив своїми діями. І все ж таки прошу приділити мені кілька хвилин.

− Для чого? – цікавлюся майже байдуже. – На раді адамірів усе було сказано. Нам нема про що розмовляти.