Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

− Для початку ти все-таки відкриєш мені зараз свій розум, − велить адамір тоном, який аж ніяк не терпить заперечень. – Я не квапив природне відновлення твоєї пам'яті, сподіваючись, що час у нас ще є. Але для того, щоб дати імператору більше доказів провини молодого Лаяре, потрібно, щоб ти точно згадала все, що з тобою сталося того вечора. Якомога швидше. 

Отже, зустрічі з імператором мені не уникнути. Як і з біологічним батьком моєї дитини. Чи хочу я повертатися в спогадах до того дня? Чи готова подивитися правді у вічі? Ні. Але зроблю це. Тому що повинна. І тому що є шанс покарати того, через кого мало не померла.

– Добре, – киваю. − Це буде боляче?

− Ні, − заспокійливо гладить мене по щоці Рок. − Ти з кожним разом все легше сприймаєш мій вплив. Можливо, знову випадеш із реальності ненадовго, але я спробую цього уникнути.

Все легше? Так, він, напевно, правий. Привчив уже.

– Ви зробите це зараз?

– Так, але не чекай, що спогади повернуться повністю та одразу. Я не хочу надто грубо впливати на твій мозок. Тому може знадобитися ще якийсь невеликий зовнішній стимул.

– Який це?

− Зустріч з тим, кого ти забула, наприклад, − чую я у відповідь те, що приємним точно не назвеш. Рок бере моє обличчя в долоні, гладить вилиці. Дивиться в очі, а здається, що просто в душу. − Розслабся, дівчинко. І покажи мені ще раз той день. Все, що пам'ятаєш…

Що ж, я справді всього не згадала. Але й те, що повернулося, переповнило мене гидким почуттям бруду, від якого не відмитися. Невиразні образи, уривки фраз, відчуттів. Чиїсь дотики, грубі, розпусні. Чоловічий голос. Неприйняття, внутрішній супротив. І покора маріонетки. Безнадійність...

У роті скупчилася гіркота. Але із реальності я більше не випадала. А Рок, закінчивши, наказав поки що не намагатися копати глибше і відновлювати всю картину, а дати собі відпочити. Щоб розум міг прийняти втрачене.

А потім взагалі покликав мене снідати. Разом.

От не впевнена, що мені шматок у горло полізе, але адамір має рацію. Поїсти я мушу. Не лише для себе.

Тому лише киваю згідно, дозволяючи вивести мене зі спальні.

За сніданком роблю не дуже рішучу спробу випитати, що ще на мене чекає, крім неприємних спогадів, але Рок, як завжди прямолінійно, пояснює, що для мене краще не знати його намірів і планів, оскільки так я зможу зіграти саме ту роль, яку потрібно. І знову нагадує про довіру.

Легко йому казати. А мені от страшно. Якщо адамір, до якого я вже справді трохи звикла, настільки пригнічує і задавлює своєю потужністю і здібностями, то який же тоді імператор? Чого мені чекати від зустрічі з ним? Особливо лячно після всіх тих натяків на мою цінність, навіть в очах цього самого імператора.

Як бути, якщо в мені справді є щось таке, що різко може знадобитися сильним цього світу? Не я сама, а саме те, що можу їм дати. Моя цінність. Як корисна річ їй богу. Або ідеальний інкубатор і батарейка, два в одному.

Як бути, якщо я знадоблюся тому ж імператору, наприклад? Жах… Не хочу я бути плідною батарейкою навіть для володаря імперії.

А для адаміра? Ось цього конкретного? Чи хочу я належати йому?

І ось тут мене починає роздирати на шматки, бо розум обурюється від такого формулювання, противиться самій ідеї. А от тілом, від однієї тільки думки, проноситься гаряча хвиля збудження. Яка стає лише відчутнішою, коли я ловлю на собі пильний темний погляд Рока. Надто пізно згадавши, що знову забула забрати свій дозвіл читати мене.

Якщо все-таки між нами щось трапиться і він привласнить мене собі, тут навіть сумніватися у формі наших стосунків не доведеться. Не обманююсь я його м'якістю. Вона хоч і приємна надміру, але точно прорахована і зважена. Потрібно мені такий владний прагматик? А якщо не буде вибору?

Поки ми їли, мої речі повантажили в ту саму невідому карноту, про що Року доповів Дварт. Тому одразу після сніданку ми з адаміром вийшли в хол, де мені подали пальто. А потім він, обійнявши за талію, повів мене на вихід. Після монструозних скакунів я якось зовсім не очікувала, що карнота виявиться елегантним і неймовірно вишуканим транспортним засобом, трохи схожим на чорний автомобіль дивної краплеподібної форми зі скляним верхом і на великих колесах з тонкими спицями.

Варто нам підійти й «дверцята», підкоряючись жесту Рока, з тихим шарудінням підіймаються, відкриваючи салон з червоними сидіннями. Адамір допомагає мені сісти, обходить чудернацьку машинку і займає місце водія поруч зі мною. Пробігається пальцями по незрозумілих символах на панелі, після чого салон починає дрібно вібрувати й лунає тихий гуркіт. Нерви лоскоче відчуттям незнайомої енергії, а потім наш транспортний засіб починає рухатися.

От тільки замість того, щоб їхати під'їзною дорогою, він раптово плавно злітає в повітря, змусивши мене від несподіванки вхопитися за краї сидіння, а ті самі колеса опускаються вниз, повністю зникаючи з поля зору.

– Воно літає? − виривається в мене ошелешений видих.

− Так, моя карнота літає, − хмикає адамір, кинувши на мене поблажливий погляд. − Не бійся. Сядь рівно і притиснись до спинки, щоб силове поле тебе зафіксувало.

− Ем, тільки ваша карнота така? − уточнюю, виконуючи його вказівки.

− Не тільки. Але літальними можуть керувати не всі куарди, так що карноти бувають різні.

Керує Рок за допомогою подвійного штурвала, схожого на той, що в літаку, ми підіймаємося ще на пару метрів і, поступово набираючи швидкість, вилітаємо з внутрішнього двору замку через височенну арку, а потім повертаємо ліворуч і беремо курс на схід.

Я навіть озираюсь, щоб зі сторони розглянути своє тимчасове житло. Раніше якось можливості не було. Красиво. Стіни світло-піщаного кольору, багато високих стрілчастих вікон, велика центральна вежа, яка, здається, зветься донжоном, і ще кілька, трохи менших. Доглянутий двір, уже знайомий мені сад і озеро, повз яке ми якраз пролітаємо. В цю світлу пору воно теж дуже красиве.