Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Переді мною розстилається водна гладь маленького озера, в якому, як у дзеркалі, відбиваються плакучі верби, квітучі чагарники й незнайомі мені дерева з кронами майже пурпурного кольору, округлий ажурний місток і невеликий водоспад. І небо… Неймовірне у своєму буянні фарб західне небо. Сонце, що якраз ховається за горизонт, наповнює все навколо яскравим золотистим сяйвом.

Серце пропускає удар.

І з води в мерехтливе повітря злітають білі птахи, перетворюючи картину на абсолютну фантастично-прекрасну довершеність, сповнену казкової чарівності.

Я вбираю цю красу всією душею, забуваючи навіть, як дихати, сповнена щемливого захоплення. І присутність Рока за моєю спиною, його міцні руки, що тримають мене, доторк його губ до моєї скроні роблять емоції в рази гострішими, оголюючи в мені якесь глибинне сприйняття, змушуючи відчувати, що моє серце б'ється в унісон з пульсацією всього всесвіту й цього світу

– Це… просто неймовірно… прекрасно, – шепочу, навіть не помічаючи, як котяться по щоках сльози.

Щік торкаються чоловічі гарячі пальці, ніжно стираючи вологу, пестячи.

− Ти маєш рацію, це − прекрасно, − хрипко вимовляє він, притискаючи мене ближче. − Твої емоції прекрасні, Міє.

Не усвідомлюючи що роблю, я притискаюся щокою до чоловічої долоні… дозволяю повернути себе обличчям до нього… і тону в чуттєвому тремтінні, коли губ торкаються його губи. У полоні сильних рук і емоцій, що зашкалюють, я розчиняюся в цьому поцілунку, дозволяючи собі не думати ні про що, дозволяючи йому брати те, що він хоче. Тому що… просто тому що я сама цього шалено хочу. Його хочу. А чому цього не можна, я згадаю потім.

Варто мені відповісти йому, розмикаючи губи, і ласкава наполегливість поцілунку швидко змінюється голодом, що зводить мене з розуму. Рок з тихим гарчанням проникає язиком мені в рота, вдавлюючи мене у своє тіло. Голова крутиться від пульсуючого в крові задоволення, від усвідомлення його майже божевільної спраги.

Ноги підкошуються, змушуючи мене хапатися за широкі плечі. А чоловічі губи тут же відриваються від моїх, вкривають лінію підборіддя короткими палкими поцілунками, і припадають до беззахисно відкритої шиї.

Адамір підхоплює мене за стегна, переміщаючи кудись, не припиняючи цілувати, не дозволяючи зібратися з думками. Не встигаю я схаменутися, як він сідає на щось, а я опиняюся уже в нього на колінах. Схиляється до мене, розстібаючи ґудзики пальто, оголюючи горло і глибоке декольте.

– Рок… – схлипую, згоряючи у розбуджених ним почуттях. Десь на задвірках свідомості спалахує спогад, що я не хотіла допускати... такої близькості. Що я не готова бути тією, на кого мене ця близькість перетворить.

− Тш-ш-ш, тільки поцілунки, солодка, − огортає мене оксамитом свого голосу мій спокусник. − Я не візьму більше, ніж ти готова дати.

Якби я ще сама усвідомлювала, на що готова. Але й ці думки вилітають з моєї голови, коли чоловіча долоня накриває мої груди. Ой матінко, вона ж ніколи в мене не була особливо чутливою. А зараз відчуття чоловічих пальців навіть через тканину сукні майже кидає мене за вибухову межу.

− Яка пристрасна дівчинка, − задоволено урчить адамір, забираючись пальцями під ліф, ніжно стискаючи тугу горошинку соска. Моїм тілом наче електричний розряд проходить, вигинаючи в його руках.

Він ніжить ротом моє горло, пестить язиком чутливу шкіру, а я ледве можу стримати тваринний стогін, стискаючи ноги від нестерпного тягуче-палючого відчуття в низу живота. Це божевілля якесь. Я навіть не знала, що можна так хотіти когось. Що він творить зі мною? Так взагалі буває?

− Адаміре, − з благанням схлипую я, не знаючи про що більше прошу  − чи щоб він зупинитися, чи щоб продовжив цю солодку муку.

Чоловік застигає. Хижий, напружений. Голодний. Лякає та одночасно бентежить до млосного тремтіння своєю спрагою. Веде носом по моїй шиї, зариваючись пальцями у волосся, і глибоко вдихає.

– Від тебе майже неможливо відірватись, – чую я його глухий голос. Підіймає голову, і наші погляди зустрічаються. У цих чорних прірвах цілком реально пропасти назавжди. − Ти непереборна спокуса для будь-якого куарда, а для мене особливо солодка і п'янка.

Це, напевно, комплімент, але аж надто моторошний, якщо вдуматися. Не хочу я бути непереборною спокусою для тих, кого варто боятися. 

Намагаюся вивільнитися з його рук, але мої тріпотіння чоловік просто ігнорує, сам повертає до ладу мій одяг, а потім садовить зручніше у себе на руках. Як дитину малу, чесне слово. Дивиться в очі, із задумливим виразом.

– Чому для вас особливо? Через те, що сталося в лісі? – прищулююсь я у відповідь.

− Можна і так сказати, − посміхається краєчком губ. І навіть не думає розвивати тему.

Зітхнувши, відводжу погляд і кидаю його на озеро. Треба відволіктися. Думати про хороше. 

До чого ж тут гарно. Добре було б сюди з фарбами та мольбертом навідатися, якщо буде така нагода.

– Дякую, що показали це місце. Мені дуже сподобалося.

− Нема за що, Міє. Ти дуже щедро поділилася своїм захопленням. І мене тішить, що ти починаєш відчувати цей світ. Він уже не чужий для тебе.

− Чому ви так думаєте?

– Це моя земля. Я відчуваю її енергію. І момент, коли ти зрезонувала з її потоками, влилася в них і зачерпнула силу, неможливо було не вловити.

Я, здається, також пам'ятаю цей момент. Але я і раніше в рідному світі бувало зупинялася, застигала, споглядаючи щось, милуючись, вбираючи в себе красу довкілля. Щоправда, це ніколи не відчувалося настільки гостро. Отже, при цьому я ще й підживлювалася силою? Як цікаво. Класно навіть.

І Рок мене поцілував. Може тому й привів до цього місця, щоб викликати таку реакцію та підживитися? Адже ми про це домовилися. Що я буду його батарейкою. Свою функцію я виконала, здається.

Тоді навіщо мене далі тримати на руках? Може, у нього ще якісь нереалізовані потреби є? В обіймашках, наприклад. Подумки захихотівши, уявляю, що бідолашний, весь такий грізний і жорсткий адамір все життя страждав від неможливості задовольнити бажання просто з кимось обійматися, без шкоди для своєї репутації.