Я обираю бути твоєю - Ольга Островська

Після того як адамір пішов, я боялася, що ще довго не засну, намагаючись укласти в голові все, що сталося. Мене трясло від збудження, тривоги, страху, і ще купи непізнаваних емоцій.

Він мене поцілував. Поцілував! І так торкався... Обманювати себе, що цей чоловік ніяк не може відчувати до мене інтересу більше не виходить. Ще як відчуває. А моє тіло мене майже зрадило. Здається, справи кепські.

Я тішу себе думкою, що справа лише в усіх цих нюансах енергій, в тому що моя власна енергія Року дуже припала до смаку. Що на мене це все надто вплинуло. І своє збудження туди ж приписую. Весь цей… енергообмін виявився надто інтимним. А адамір чоловік надто привабливий.

Так. Вся річ в енергії. Точно. Саме і лише у ній. Тому що… тому що не треба мені його хотіти. От нічого хорошого з цього вийти не може. Ставати однією з коханок місцевого вельможі я не маю жодного бажання. Як би сильно він мене не приваблював фізично.

Залишається сподіватися, що Рок досить порядний, щоб не вимагати від мене більшого ніж те, що вже попросив. Моя енергія, яку я навіть контролювати не можу, то невелика плата за два врятовані життя, моє і моєї дитини, за допомогу і дах над головою, за те, що він сам натомість зі мною ділиться своєю енергією. Адже якби хотів змусити, зробив би це. Можливостей у нього хоч греблю гати.

А спокусі та звабленню я вже якось знайду силу волі протистояти. Мені не лише про себе треба думати.

На цій життєствердній думці я й заснула. І навіть забула про почуття розгубленості й самотності, що терзали мене до його приходу.

А вранці першою, кого я побачила, була звісно Жозелін. Вона викликала одну з покоївок і, поки та допомагала мені одягатися і робила зачіску, влаштувала детальний допит, які саме фарби я хочу і що мені ще до них потрібно. А потім запевнила, що до вечора все доставлять.

Від неї я дізналася також, що адамір рано-вранці поїхав вершити свої важливі адамірські справи, а мені дозволено погуляти в саду, якщо я того хочу. З зауваженням, що все ж таки бажано трохи зачекати з прогулянкою і піти після обіду. Чому саме в такий час, леді Цербер мені так і не відповіла. Натомість погодилася скласти мені компанію за сніданком та відповісти на нові питання про місцеві порядки та закони.

Сніданок нам накрили у вітальні виділених мені покоїв. Сидячи за столом навпроти Жозелін, і намазуючи на тост смачну солоненьку пасту явно сирного походження, я не могла не звернути уваги, що моя співрозмовниця сьогодні має значно кращий настрій, ніж учора. Задоволений, я б навіть сказала. І розповідаючи про виховання юних куардів, вона раз у раз поглядає на мене з дивним задумливим виразом.

От тільки спокійно поснідати нам не дають. Розповідь моєї компаньйонки про становлення сили у дітей у перші роки життя перериває на півслові тихий стукіт у двері. Жозелін повертає голову, прислухаючись, акуратно ставить на блюдце чашку з чаєм і підіймається на ноги.

– Прошу мене пробачити, сьєро. Продовжимо розмову трохи пізніше, якщо дозволите, − промовляє вона і велично випливає з кімнати.

Я чесно стримуюсь і тримаю себе в руках хвилин п'ять. Доїдаю свій тост, смаку якого вже майже не відчуваю. Роблю ще пару ковтків чаю. І, не витримавши, схоплююся на ноги, керована дивним переконанням, що саме в цю хвилину, в цьому замку відбувається щось пов'язане саме зі мною.

От не знаю, звідки це почуття. Та й взагалі щось надто чуйно я почала ловити емоції оточуючих. Може світ на мене так впливає, а може я собі зайве вигадую. Але подолати природну жіночу цікавість, яка підбиває хоча б спробувати дізнатися, чи вірні мої припущення, мені не вдається. Зрештою, я ж не полонянка. Не вічно ж мені сидіти в цих покоях.

Виглянувши з кімнати, чую кроки кількох куардів. І помічаю, як за поворотом на сходи промайнув краєчок спідниці Жозелін. Однак варто мені переступити поріг, тихенько зачинити за собою двері й поспішно пробігти кілька метрів, радіючи тому, як стишує мої кроки килим, як зі сходів долинає гуркіт, ніби впало щось велике і важке, а потім ще й розсипалося.

− Обережніше! Іди геть, нікчемо! Дивись, що ти наробила! − долинає до мене сповнений люті голос Емарі.

– Вибачте, сьєро, – злякано белькоче хтось їй у відповідь. Здається, це та сама служниця, що вчора вранці намагалася прорватися до мене до кімнати.

Сьогодні ж у голосі дівчини звучить відверта паніка.

− Кьярі, віддай речі сьєри Емарі Дварту і можеш бути вільна, − холодно наказує Жозелін. – Дварте, будь ласка, допоможи сьєрі.

Чую чиїсь поспішні кроки, що швидко віддаляються. А сама мимоволі підходжу ще ближче, поки не завмираю за кільки кроків від сходів, але так щоб мене не бачили. У голові, як у записі, прокручуються почуті слова.

Речі Емарі? Вона їде?

– Стій на місці, Дварте! Я сама зберу свої прикраси! – роздратовано відмовляється від допомоги коханка Рока.

− Як забажаєте, сьєро, − звучить спокійна відповідь, виконана рівним чоловічим голосом. – Ваші валізи вже повністю завантажені у карноту.

− Не сумніваюся, − пирхає зло Емарі. − Уявляю, які ви раді рішенню адаміра. Особливо ти, Жозелін. Досягнула-таки свого?

– Не розумію, про що ви, сьєро, – з крижаним сарказмом відповідає та їй. – Я до рішення адаміра не маю жодного стосунку. А ось ваша схильність брати на себе більше за належне зіграла з вами злий жарт. Раджу врахувати цей досвід, коли знайдете нового покровителя.

Значить, справді їде. Зовсім. І от чому від усвідомлення, що Рок дав відставку своїй аманте і тепер, здається, вільний, в мене всередині тремтить щось дуже дивне і підозріло схоже на радість? Мені яка с того різниця? Не повинно бути жодної. Та й може вона в нього не одна така аманте.

− Я ось одного не зрозумію, Жозелін, − масляним тоном вимовляє, судячи з усього, вже колишня його коханка. − На що ти сама розраховуєш? Він уже зробив стійку на це плодовите земне дівчисько, а ти як була тінню при ньому, так і залишишся. Тобі, пустоцвіту, навіть роль його аманте не світить.