Сині етюди - Микола Хвильовий

- Що казати?

- Те, що я спитав.

- А що ти спитав?

- Не хитруй, Микито, не хитруй!

А Микита Гордійович до людей спрожога:

- Людоньки добрі! Чого він присікався до мене? Чим я винний перед ним? Увільніть, спасибі вам!

- Та й справді, Онисько! - загомоніли селяни.- Чого ти прилип до чоловіка? І вічно ти, кривий, з Микитою Гордійовичем вовтузишся!

Одійшов Онисько вбік і похилив голову: мовляв, знає сорока, про що стрекоче.

Та тільки не встиг він про це промовити, як усі - на ноги! Що там таке? Та що там таке?

Подивились на Ванька, а він ніби сказився. Голівку в плечі втяг, руками, як вітряк крилами..

- Та що там таке? - скрикнув нарешті хтось.

- Ку-урява! По вулиці... біжить! - закричав хлопчик.

Одразу трапилась надзвичайна метушня: хто куди. Той через тин, другий у двір, а дехто навіть під ґанок заліз - тільки ноги видно. Патріярх ніяк не влучить, куди йому бігти. На лиці жах. Та зиркнув у цей момент на Ванька. А той присів, аж за живіт береться та регочеться.

- Кажи ж, сукин сину, що там таке? чого регочешся? - закричав голова.

- То, дядю,- кричить хлопчик,- Мар'янчина дівка біжить. Мабуть, до Палажки Христиної.

- Ах ти, байстря незаконне!.. - сказав патріярх.- Чуєте, хлопці?

Знову зійшлися. Не дивляться один на одного - соромно. І кожному хочеться над Ванькою помститись, та не знають, як зробити це. Перший заговорив дід Кудря. До Петренячого звернувся:

- І коли це ти вилупив такого?

- Це ти про Ванька?

- Авжеж!

Мовчить Петренячий - ніяково і йому. А Микита Гордійович стоїть біля дверей і обтрушується... Шкода: нову жилетку уболотив.

- Та ви б його хоч за вухо посмикали,- порадив хтось.

- Звісно, що слід,- нерішуче додав другий.

Голова одкашлявся і сказав «несміло»:

- Ванько, ану-бо йди сюди!

- Чого, дядю?

- Іди, я тебе за вухо...

Крутить голівкою хлопчик: мовляв, що це ви надумали?

- Як ти кажеш? - спитав патріярх.

- Нє!

- Як це «нє»?

- Не хочу.

Шипить Микита Гордійович:

- Порядки нові!- «не хочу!». Теж у товариші приписалось. Сказав би мені це літ п'ять позад. Я б тебе «не захотів».

І витер чоло хусткою.

...А сонце вже зовсім сховалось за Котелевським лісом. Дмухав суховій. Заговорили про врожай. Скаржились, що озиме нікуди. Ванько хотів додому бігти - не пустили.

Проте вийшло зовсім несподівано. Гості хоч і явились у Грушівку, та не з того боку. Вискочили з Гордієвого городу - і вже біля збірні. Дехто не встиг навіть підвестись. Були це ніхто інший, як дячок Нечипір із Троїцької церкви, що торік пішов у партизани, та Кажан.

...«Тюхтії!» - думав дячок і нахабно дивився на селян. Очі бігали йому, як у миші, зовнішньо вів себе спокійно й почував, що викликає своєю маленькою постаттю повагу.

Кажан, порішивши, що вороги сюди не прийдуть, одразу ж закричав на людей і замахав одрізом. Був на півтори голови вищий за Нечипора, а селяни все ж таки дивились на дячка.

Стояли, похиливши голови. Кажан нахвалявся:

- Ви думаєте, що це нас так і розбили? Чорта з два! Хай спробують узяти Бурися.

А коли хтось кашлянув несміливо. Кажан майже проверещав:

- Може, хто зачепити нас хоче? Ану, спробуй. За селом цілий отряд стоїть.

Подивились у той бік, куди Кажан головою мотнув,- нічого нема.

- Так то, люди...- усміхнувся єхидно дячок і думав про Кажана:

«Дурень!»

- Недарма амнестію випустили,- казав далі той.- Миритись хочуть!.. Дзуськи! Хай повернуть тих і те, що в «чеку» забрали! Правда, Нечипоре? Не дозволимо цього!

Селяни з цікавістю дивилися на Нечипора, а він сидів на дровиняці й пахтів кільцями. Знали його раніш, чули про його діла, і чомусь не вирилось, що це є він. Хотілось підійти й полапати його. Це ж таки була права рука Бурися. А Бурися хто не знає? От уже цілий рік ловлять і нічого не вдіють - як в'юн крутиться.

Кажан ще казав про згоду, хоч його ніхто й не питав.

- Да! Доки не повернуть - миру нема.

- А що ж у тебе, голубчику, забрали? - спитав Кудря.

- Це вам звісно.

- Та я про те кажу, що в тебе нібито й не було нічого? Засіпався Кажан, а дячок знову єхидно усміхається.

- Ось я тобі покажу, що в мене було,- і зняв одріза.

- Та про мене, голубчику, все одно... сказав дід Кудря і зблід. Дивиться дячок на Кажана й ніби нацьковує: ану-бо ахни! Правда, і думав про це. Але Кажан опустив гвинтівку й підійшов до Микити Гордійовича. Одійшли вбік. Шепотіли. Пішов і Нечипір, став оддаля. Чув:

- Мені незручно. Ви вже йдіть до себе... Якби ж у мене не кумував Нечипір...

- Ну й добре…

Потім Кажан покликав свого батька й Нечипора і пішов до розправи. Дивилися їм мовчки услід, аж поки їхні ледве помітні у присмерках постаті зовсім зникли за кучугурами.

- Розбили їх, мабуть,- сказав хтось і зідхнув.

- Звісно, розбили.

- Отож їм і тікати б куди-небудь. Воно ж, мабуть, цього діла так не зоставлять. Шукатимуть.

- А звісно, війська хоч сьогодні жди.

- Одно слово, буде шаломотня,- сказав дід Кудря й підвівся.- Мабуть, ходім, хлопці, додому.

І, спираючись на ґирлиґу, зашкандибав по вулиці.

III

Уже зорі почали бліднути, а біля Потапової хати, що на тім краю села, на піщаних кучугурах, стояв галас і п'яні вигуки. Грушівці почували себе в цю ніч моторошно. Майже всюди чекали, що от-от хтось загуркотить у вікна або підніметься стрілянина з гвинтівок. За цей рік так засіпали бійками, що вже й на світ дивитись не хотілось. Але на селі було тихо. Тільки в Потапа дим коромислом.

- Неси ще! Кажу тобі? - куражився Кажан.- Та гляди - найкращого. Ми звикли гарний самогон пити.

- З удовольствієм,- п'яно лепетав Онисько й звертався до Микити Гордійовича:

- Дозвольте вас, хороший чоловіче, улобизати.

Микита Гордійович ухилявся:

- Іди од мене, причина! Не можу тебе, і квит!

- За що ж така немилість приключилась?

- За те, що і нашим, і вашим. О!

- От тобі